Вранці, коли сонце лагідно торкалося долини, Настя стояла на порозі бабусиної хати. Браслет ніжно блищав на її зап’ясті — тепер він був не просто прикрасою, а символом спадщини, сили й відповідальності.
Навколо був спокій, але в повітрі відчувалася напруга — неначе саме життя тримало подих у передчутті майбутніх подій.
Сева підійшов до неї і тихо сказав:
— Це лише початок. Попереду — ще багато загадок і випробувань. Але ми пройдемо їх разом.
Настя посміхнулася у відповідь, дивлячись у далечінь, де сховалася арка серед лісу.
— Я готова. До наступного кроку.
І світ навколо ніби промовляв: шлях продовжується...
Відредаговано: 22.07.2025