Розділ 12

Сонце ховалося за верхівками дерев, коли Сев і Анастеша вийшли до лісової галявини. Тут було тихо — лише шелест листя і дзюрчання джерела, що било з-під коріння старого дерева. Неподалік, немов стерегла вхід до чогось сакрального, стояла арка зі сріблястого каменю. В її центрі було вибито знайомий символ — той самий, що був на браслеті, який подарував Сев.

Анастеша наблизилася, приклавши браслет до різьблення. У ту ж мить щось у повітрі змінилося — арка ледь засвітилася зсередини, мов відгукуючись на силу, яку носила на зап’ясті дівчина. Вітер торкнувся її щоки — не холодний, а ніби чийсь подих. Вона відчула, як серце завмерло на мить.

— Це щось значить… — прошепотіла вона.

Сев мовчки кивнув, але в його очах горів той самий вогонь допитливості. Він відчував — вони на правильному шляху.

— Можливо, це вказівка, — сказав він. — Якщо ми знайшли арку, то щось чекає на нас далі. Твоя мама… Вона, певно, залишила сліди.

Анастеша стиснула браслет на зап’ясті.

— Я носитиму його завжди, — промовила вона тихо. — Можливо, він не просто прикраса.

В ту мить щось клацнуло в камені арки — і з отвору в дереві неподалік почувся глухий звук. Сев підійшов і знайшов там невеликий згорток, загорнутий у вицвілу тканину. Обережно розгорнувши її, вони побачили старий щоденник. На першій сторінці знайомий почерк — ім’я її мами.

— Вона знала, що я прийду, — прошепотіла Анастеша, і сльоза впала на обкладинку.

Листи у щоденнику були написані дрібним, майже охайним почерком. Настя уважно читала:

«Бабуся завжди казала, що джерело — не просто вода, а серце нашої родини. Колись, давним-давно, прабабуся дала клятву захищати це місце, і ця клятва передавалась з покоління в покоління. Вода там може лікувати не тільки тіло, а й душу. Але лише тому, хто справді чистий серцем.»

Настя підняла голову. У її уяві оживала бабуся, котра з раннього дитинства берегла ці секрети.

«Мама говорила, що одного дня це джерело допоможе мені знайти відповіді, яких я так довго шукала. Щоб прийти туди — треба відкрити серце й бути готовою прийняти правду, якою б вона не була.»

Сева тихо вимовив:

— Твоя бабуся і мама берегли більше, ніж ми думали. Це не просто легенди — це наша спадщина.

Настя зітхнула, відчуваючи, що тепер все стає на свої місця.

— Тепер я розумію, чому браслет і арка пов’язані з цим місцем. І що ми повинні робити далі.