Розділ 11

Настя сіла на стареньку лавку в бабусиному саду. Вітер колихав гілки абрикоси, а аромат м’яти й липи наповнював повітря. Бабуся повільно вийшла на ґанок, тримаючи в руках альбом з пожовклими світлинами.

— Ану йди сюди, дитино, хочу тобі дещо показати, — сказала вона тепло.

Настя підійшла й сіла поруч. Її рука машинально торкнулась браслета — подарунка від Сева. Сріблястий, тонкий, з дрібними візерунками… Вона носила його щодня, наче частинку спокою, яку їй дарував Сев.

Бабуся поглянула на прикрасу і завмерла.

— Де ти взяла цей браслет? — її голос трохи здригнувся.

— Це… Сев подарував. Знайшов у якомусь антикварному магазині, каже, нагадав йому про мене…

Бабуся раптом зняла окуляри й провела пальцями по тонких візерунках.

— Це… це був браслет твоєї мами. Вона мала точно такий самий. Я думала, він зник. Вона ніколи не знімала його. Цей символ… — бабуся вказала на вигравірувану літеру, схожу на поєднання двох знаків — «A» і «L» — Аліса Лада…

Настя застигла. Її серце забилось швидше.

— Сев нічого не знав про це, — прошепотіла вона. — Але він чомусь відчув, що цей браслет має значення…

Бабуся перегорнула кілька сторінок альбому. І тоді Настя побачила: на одній зі старих світлин молода жінка в білому платті — з таким самим браслетом на зап’ясті — усміхалась, стоячи біля дивного будинку з колонами. На задньому плані — статуя сови.

— Це фото зроблене біля місця, куди ніхто давно не навідувався… — сказала бабуся задумливо. — Але, може, вам час туди поїхати.

Настя дивилась на світлину й відчувала, як щось починає з’єднуватися — ніби ключ встав у замок.

І вона вже знала, що має зробити.

— Я скажу Севу, — сказала вона рішуче. — Ми вирушимо туди разом.

Сева відчинив хвіртку і пропустив Настю вперед. Село зустріло їх тишею і шелестом вітру в старих вишнях. Дівчина вдихнула повітря, яке пахло сушеними травами й дитинством.

— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — м’яко запитав Сева, поки вони йшли вузькою стежкою до будинку.

— Так. Бабуся знала більше, ніж говорила. Я відчуваю, що вона залишила щось саме для мене.

Хата була невеличка, біла, з блакитними віконницями. На підвіконні стояли засохлі квіти. Настя доторкнулася до ручки дверей — і згадала, як колись бабуся читала їй казки і плела їй косу.

Усередині пахло лавандою і старими книжками. Вони пройшли в кімнату, де стояла скриня. Настя опустилася навколішки і відкрила її. Всередині — лист, загорнутий у тонку блакитну хустку.

— Це... для мене, — прошепотіла вона.

Сева сів поруч, обережно. Вона розгорнула хустку. У листі був знайомий почерк:

"Настю, колись ти знайдеш цей лист. Якщо читаєш його — значить, ти вже сильна. Браслет, який тобі подарують, не простий. Твоя мама мала такий самий. Він відкриє шлях. Але лише тому, хто щиро вірить."

— Це про твого браслета? — прошепотів Сева. — Мені здалося, що він ніби… світиться, коли ти його носиш.

Настя кивнула. У куточках її очей блищали сльози.

— Це... як пазл. І я тільки зараз починаю його складати.

— І я з тобою. — Сева взяв її руку. — До кінця.

Вона подивилась на нього — по-справжньому. Без захисту, без жарту. І раптом нахилилась і поцілувала його в щоку. М'яко. Але щиро.

— Дякую, що ти тут.

Сева ніби застиг. Потім усміхнувся, трохи розгублено:

— Я тебе ніколи не покину. Навіть якщо ти знайдеш шлях... на край світу.

Далі вони пішли у ліс. Настя йшла поруч із Севом, стискаючи долонею браслет, який щойно наділа. Вітер шепотів між деревами, а листя під ногами тихенько шурхотіло. Здавалося, що сам ліс дихав разом із нею.

— Тут… — озвалася вона, зупиняючись. — Мама колись водила мене до джерела. Казала, що воно чарівне.

Сев озирнувся: навколо — нічого особливого. Але щось тягнуло їх далі, за сосни, де мовчала тінь.

І тоді вони побачили арку.

Стара, майже вросла в мох арка, стояла між двома велетенськими дубами. І — на верхівці, просто в центрі — було викарбувано символ. Точно такий самий, як на браслеті Насті.

Вона мимоволі торкнулася прикраси.

— Це знак… — прошепотіла. — Це частина маминої історії. І моєї.

Сев мовчки узяв її за руку.

— Ми дізнаємось, що це означає. Разом.

Вони рушили вглиб лісу, де мовчали навіть птахи. Сева йшов трохи попереду, злегка нахилившись, наче намагався вловити сліди, яких не бачила вона. Анастеша притискала пальцями браслет, подарований Севом. Він відчувався теплим — або це просто її долоні стали гарячими від тривоги й передчуття.

— Он там, бачиш? — Сев показав на вузьку стежку, зарослу мохом. — Мій дід казав, що за тим кутом, де сосни переплітаються, є джерело. А біля нього — арка. Стародавня.

Її серце стукало частіше. Коли вони дісталися галявини, туман легко стелився між деревами, а десь попереду чулося дзюркотіння.

І тоді вона побачила це.

Арка.

Поросла плющем, з каменю, ніби зітканого з часу. А посередині, трохи вище над їхніми головами — той самий символ, що й на браслеті. Напівмісяць, обвитий трояндою.

Анастеша завмерла.

— Це… той самий знак, — прошепотіла вона. — Такий був на маминій кулонці. Я 

Усередині пахло лавандою і старими книжками. Вони пройшли в кімнату, де стояла скриня. Настя опустилася навколішки і відкрила її. Всередині — лист, загорнутий у тонку блакитну хустку.

— Це... для мене, — прошепотіла вона.

Сева сів поруч, обережно. Вона розгорнула хустку. У листі був знайомий почерк:

"Настю, колись ти знайдеш цей лист. Якщо читаєш його — значить, ти вже сильна. Браслет, який тобі подарують, не простий. Твоя мама мала такий самий. Він відкриє шлях. Але лише тому, хто щиро вірить."

— Це про твого браслета? — прошепотів Сева. — Мені здалося, що він ніби… світиться, коли ти його носиш.

Настя кивнула. У куточках її очей блищали сльози.

— Це... як пазл. І я тільки зараз починаю його складати.

— І я з тобою. — Сева взяв її руку. — До кінця.