Розділ 10

Настя уважно розкрила лист, написаний напівзникаючим почерком:

«...вони не зупиняться, поки не знищать все, що пов’язане з нами. Бережи себе і дитину, якщо хочеш жити…»

— Це дуже страшно, — прошепотіла Настя, стискаючи лист у руках.

Сева нахилився ближче:

— Виглядає, що їм загрожували не лише слова. Можливо, саме тому Сергій зник.

Раптом у бібліотеку зайшов чоловік у темному плащі. Його погляд упав на Настю і Севу, і в повітрі відчулося напруження.

Петро підвівся і шепнув:

— Це не випадковість. Треба йти.

Вони швидко зібрали документи, а чоловік у плащі тихо вийшов, лишаючи після себе відчуття небезпеки.

— Ми в небезпеці, — сказав Сева. — І це тільки початок.

Настя сиділа на підвіконні, тримаючи чашку з чаєм, коли двері тихо відчинилися. Сева стояв нерішуче, ніби вперше не знав, чи варто йому заходити.

— Ти вже тут, — промовила вона, не дивлячись на нього, але його присутність відчувалась, наче порив вітру.

— Я... — він обережно зачинив за собою двері. — Я не хотів лізти в твої справи, але... Я не міг стояти осторонь.

Він підійшов ближче, сів навпроти, подивився їй у очі.

— Можеш на мене кричати. Злитися. Але не мовчи, Настю. Мені важливо знати, що з тобою, — його голос став м’яким, щирим, з ноткою тривоги, яку він більше не міг приховувати.

Настя опустила очі, затискаючи чашку сильніше.

— Ти думаєш, я сильна, так? Що все тримаю під контролем. Але мені страшно. Я дізналася те, чого не мала. Про маму. Про... себе. І мені здається, що я більше не знаю, хто я.

Сева затамував подих. Потім, не витримавши, подався ближче й торкнувся її руки.

— Мені теж страшно, Настю, — зізнався. — Але я хочу бути поруч. Не як герой, не як хтось, хто прийде і врятує. Просто як той, хто... побуде поруч, поки ти шукаєш відповідь.

Настя здивовано підняла очі. Вперше в ньому не було маски впевненості. Лише справжній хлопець, який не боїться показати свою вразливість.

— А якщо я скажу, що можу зламатися? Що я не така сильна, як всі думають?

— Я вже бачив тебе різною, — усміхнувся Сева. — Але найважливіше те, що ти не одна.

Між ними зависла тиша, але вона більше не була важкою. Це була тиша довіри.

— Ти не зобов’язана бути ідеальною, Настю. Просто будь. А я — буду з тобою.

— Сев, — її голос був тихий, але впевнений. — Є ще дещо, що я повинна тобі сказати.

Він завмер, притиснувши її руку ближче до свого серця.
— Говори, — прошепотів. — Я тут. Я з тобою.

Настя глибоко вдихнула.

— Моя мама… вона не просто зникла. Вона лишила мені дещо. Це... місце. Я була там один раз, дуже давно. Іноді мені здається, що саме там можна знайти відповіді. Про неї. Про себе.

Сева не відвів очей. У його погляді не було страху, лише рішучість.
— Хочеш, щоб ми вирушили туди разом?

Настя кивнула. Її губи тремтіли, але очі світилися.
— Я більше не хочу йти туди сама. Ти... ти єдиний, кому я можу довірити це.

Він усміхнувся, майже болісно ніжно.
— Тоді я з тобою. Завжди.

Вона опустила голову й торкнулась його плеча.
— Знаєш, я довго думала, що мусила все тягнути сама. Але ти поруч. І мені більше не страшно.

Сев лагідно підвів її підборіддя.
— Ми тепер разом. А разом — це вже сила.

Він дивився на неї так ніжно й уважно, що Настя не витримала й відвела погляд. Серце билося десь у горлі, а руки тремтіли, хоч вона намагалася зберігати зовнішній спокій.

— Настю... — Сев вимовив її ім’я тихо, наче боявся злякати момент. — Я нічого не зроблю, якщо ти не захочеш. Просто... я поряд. Завжди буду.

Її очі наповнились сльозами. Від ніжності. Від страху. Від усього, що вона носила в собі, і що нарешті починало прориватися назовні.

— Я… боюся, — прошепотіла вона. — Не тебе. Себе. Що якщо я звикну до цього? До тебе. А потім ти… підеш.

Сев нахилився, але не до її губ. Його чоло торкнулось її чола. І вони просто дихали одне одним.

— Я не обіцяю бути ідеальним, — сказав він. — Але я не піду. І якщо ти дозволиш, я доведу це знову і знову.

Її долоня сама собою торкнулась його руки. Пальці переплелися. Її очі вже не ховалися.

— Добре, — шепоче вона, — тільки… повільно.

Сев кивнув. І поцілунок стався не одразу. А десь між тишею, між спільним подихом, у мить, коли вона сама нахилилася до нього. Обережно. Наче дозволяла собі повірити.

Це був не просто поцілунок. Це була згода жити далі — з кимось поруч.

Вони сиділи поруч на старій лавці, тиша між ними була теплою, як плед. Настя досі відчувала на губах дотик його погляду, який не наважився перетворитись на поцілунок.

— Я... — почала вона, але Сев її зупинив.
— Я щось маю для тебе, — його голос злегка тремтів, ніби він теж боявся.

Він витяг із кишені маленьку коробочку. Вона не була новою, трохи потерта, але від цього лише більш щира.

— Це була річ моєї мами. Вона завжди казала, що кожна сильна дівчина має мати щось, що нагадує, хто вона насправді. — Він відкрив коробочку. Всередині лежав тонкий срібний браслет з маленькою підвіскою у формі пера.

— Перо? — Настя здивовано глянула.
— Вона вірила, що перо — символ душі. І коли важко — просто тримай його, і ти згадаєш, ким є.

Настя не стримала сліз. Вперше за довгий час її серце затремтіло не від страху, а від вдячності.

— Ти знаєш, що мені це дуже потрібно, — прошепотіла. — Дякую, Севе.

Вона наважилась. Підійшла ближче і торкнулася його щоки.
— Я не знаю, чи зможу колись сказати все... Але зараз — просто будь біля мене.

Їхні лоби торкнулись. Поцілунку не було. Але щось глибше вже відбулось.