Розділ 7

Дорога до старого будинку вела крізь густий ліс, де сонячне світло ледь пробивалося крізь гілля. Настя, Сева і Марія йшли мовчки, прислухаючись до шелесту листя і своїх кроків.

Раптом з-за дерев пролунав тріск — хтось був неподалік.

— Здається, ми не одні, — прошепотів Сева, напружено озираючись.

Настя відчула, як серце калатає у грудях. Вона стиснула кулон у руці, шукаючи в ньому сили.

— Можливо, це ті, хто не хоче, щоб ми знайшли відповіді, — додала Марія, з обережністю поглядаючи вперед.

Вони прискорили крок і незабаром побачили перед собою старий, майже занедбаний будинок. Стіни були пофарбовані у білий колір, але фарба потріскалася і місцями облізла.

— Це він, — промовила Настя, відчуваючи дивний суміш тривоги і надії.

Вхідні двері злегка скрипнули, коли вони їх відчинили. Всередині було прохолодно і пахло пилом та старими речами.

Марія повільно відкрила комод і дістала звідти кілька пожовклих листів та старий щоденник.

— Це належало Сергію, — сказала вона, — тут можуть бути відповіді.

Раптом на подвір’ї пролунав шум — хтось заходив до будинку.

— Хто це? — запитала Настя, і голос її тремтів.

В двері з’явилася тінь...

Настя глянула на тінь у дверях і застигла від несподіванки. З’явилася знайома постать — це був чоловік середніх років із суворим, але не ворожим виразом обличчя.

— Ви шукаєте Сергія? — тихо запитав він, крокуючи всередину. — Я — Іван, його двоюрідний брат. Я чув, що хтось знову почав шукати цю історію.

Марія кивнула:

— Так, ми хочемо дізнатися правду. І допомогти тим, хто залишився в тіні.

Іван поглянув на листи та щоденник у руках Насті:

— Тоді вам варто знати, що ця правда — не для слабких. Багато хто намагався її поховати.

Настя відчула, як у грудях стискається страх, але поряд був Сева, і це додавало сил.

— Розкажіть нам все, — сказала вона твердо.

Іван сів на старий стілець і почав повільно розповідати про минуле, про сімейні таємниці, про зраду і любов, що пройшла крізь час.

Настя з нервовою тривогою в голосі глянула в очі Івана:

— Ви знали мою маму? — запитала вона тихо, майже пошепки.

Іван довго мовчав, його погляд став сумним і трохи збентеженим. Нарешті він промовив:

— Ти… її донька? — здавалося, він сам не вірив у свої слова. — Не може бути… Я думав, що вона не мала дітей. Принаймні, я ніколи про це не чув.

Настя відчула, як у грудях стискається серце. Вона вперше чула ці слова від людини, яка знала маму особисто.

— Мама завжди приховувала це, — тихо сказала вона. — Але я тут, щоб дізнатися правду.

Іван глибоко зітхнув, погляд його став більш зосередженим.

— Добре, ти маєш право знати. Те, що трапилось із твоєю мамою і Сергієм, було складніше, ніж будь-хто міг уявити. І твоє народження — частина тієї історії.

Він повільно почав розповідати, а кожне слово відкривало нові шари таємниці, яка здавалася ще глибшою, ніж вони могли припустити.