Розділ 6

Марія сіла на лавку, озираючись навколо, ніби боячись, що хтось може підслухати. Її голос став тихим, але щирим:

— Оля була не просто дівчиною зі села. Вона була тією, хто хотів змінити світ. Після війни вона повернулася додому з важким серцем і важкими спогадами. Вона любила Сергія, але знала — їхнє кохання було небезпечним.

— Чому? — запитала Настя, затамувавши подих.

— Сергій був із сім’ї, яка мала ворогів — людей, які не хотіли, щоб правда вийшла назовні. Його родина знала секрети, які могли перевернути долі багатьох. Коли Оля і Сергій наважилися жити разом, вони стали мішенню.

— Вони були змушені втекти. Оля залишила записки для тих, хто прийде після них — для тебе, Настю. Вона хотіла, щоб ти знала правду і мала силу прийняти її.

— А що з Сергієм? — промовив Сева.

— Він зник. І ніхто не знає, де він. Оля жила з цим болем у серці і намагалася захистити тебе, щоб ця історія не повторилася.

Марія глянула на них, її очі блищали від сліз.

— Ви — наступне покоління. І правда, яку ви шукаєте, важлива для всіх нас.

Настя міцніше стиснула кулон у руці — тепер він був не просто прикрасою, а символом надії та пам’яті.

— Якщо Сергій зник, то де ми можемо його шукати? — спитала вона в Марії.

— Є одне місце, — відповіла жінка, — старий будинок на краю лісу, який належав його родині. Там залишилися деякі речі, які могли допомогти вам. Але будьте обережні — часом минуле охороняють не лише спогади, а й люди, які не хочуть, щоб воно ожило.

Настя і Сева подивилися один на одного, відчуваючи і страх, і рішучість.

— Ми поїдемо туди завтра, — сказав Сева.

— І цього разу ми не одні, — додала Марія, — я піду з вами. Бо ця історія — не лише ваша, а наша спільна спадщина.

Наступного ранку вони вирушили у дорогу, пронизані відчуттям, що кожен крок наближає їх до істини. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, даруючи тепло новому дню, але в повітрі відчувався легкий холод — ніби сама історія нагадувала: правда — це не завжди лише світло.