Розділ 4

Настя тримала в руках старий конверт — пожовклий, з потертостями й слідами вологи. Вона знайшла його в глибині щоденника, захованим під подвійною обкладинкою, ніби хтось хотів, щоб цей лист залишився невідомим.

На конверті її рукою було написано:

“Олі. Не забувай. Чекай. Я повернуся.”

Вона обережно розгорнула аркуш і почала читати.

“Моя найдорожча,
війна довела мене до краю сил, і кожен день тут — як боротьба за подих. Але думка про тебе — єдине, що тримає мене живим. Я бачив те, що не можна забути, і чув голоси, які просять миру.
Ти мусиш бути сильною, берегти себе і не здаватися. Наше літо буде. Обіцяю.
З любов’ю, Сергій.”

Настя затамувала подих. Сергій. Це ім’я їй було знайоме — хлопець з річки, з записника, з теперішнього.

Вона поглянула на Севу. Його очі тепер сяяли не просто допитливістю, а якоюсь новою рішучістю.

— Це не просто історія, — прошепотів він. — Це наша історія. І війна — це частина нашої крові.

Вона відчула, як у грудях розливається тепло — не лише від кавунового соку, а від правди, яка починає звільняти її серце.

Настя і Сева довго сиділи в тиші, вбираючи кожне слово листа. Слова, написані рукою Сергія, якого Настя тільки-но почала впізнавати, оживали у її уяві — шум війни, холодні ночі, надія, що тримала його на плаву.

— Мій дід казав, що Сергій був не просто солдатом, — тихо промовив Сева, — він був тим, хто намагався захистити тих, кого любив. Імовірно, саме тому його історія була прихована.

Настя відкрила іншу сторінку зошита — там лежав ще один лист, загорнутий у стару газету. Вона розгорнула його і побачила:

“Олю, якщо ти це читаєш — значить я вже далеко. Бережи Настю, як найдорожчий скарб. Вона — світло у темряві, наша надія...”

— Це написано рукою Сергія, — сказала вона, показуючи лист Севі. — Він просить маму піклуватися про мене, але чому? Що сталося?

Сева похитав головою.

— Мабуть, щось дуже страшне. Можливо, мама пішла не просто так.

Настя глибоко вдихнула. Вона відчула, що починає розуміти свою маму не як далеку жінку з фотографій, а як людину, яка боролася і любила, боялася і намагалася захистити.

— Мені треба знайти той “Білий будинок”, — сказала Настя. — Місце, де мама була в тому липні. Можливо, там відповіді.

Сева кивнув:

— Поїдемо завтра. Але треба бути обережними. Я відчуваю — не всі хочуть, щоб це минуле відкривалось.

Настя глянула на нього, і в її очах загорілась нова рішучість.

— Тоді починаємо.

Наступного ранку світанок розливався рожево-золотавими відблисками, коли Настя і Сева ступили на вузьку ґрунтову дорогу, що вела за межі села. У рюкзаку — старі карти, кілька бутербродів і той самий пожовклий лист.

— Думаєш, ми справді знайдемо цей “Білий будинок”? — тихо спитала Настя, дивлячись на силуети дерев, що колихалися на вітрі.

— Вірю, — відповів Сева. — У нашому селі багато таємниць, але правда завжди хоче бути почутою.

Вони йшли через поле, де колись, за словами бабусі, мама збирала малину. Пахло травою, землею і трішки медом — запах, що наче повертав у дитинство.

Після півгодини шляху Настя помітила щось незвичне — на краю поля стояв старий будинок. Білий, з потемнілими від часу стінами, оточений лавандовим кущем, що ще зберігав останні фіолетові квіти.

— Це він? — прошепотіла вона, ледве стримуючи здивування.

Сева кивнув.

Вони піднялися до ганку, і в цей момент по стежці до будинку почувся тихий шурхіт. Хтось непомітно сховався за кущами.

— Настю, будь обережна, — прошепотів Сева, і їхні погляди зустрілися — напружені і пильні.

У будинку було тихо, лише старі підлоги скрипіли під ногами. На столі лежала невелика коробка, запилена, але не замкнена.

Настя повільно відкрила її і побачила всередині кілька старих листів, фотографій і невеликий срібний кулон — у формі птаха.

Вона взяла кулон до рук, відчула холод металу і щось тепле всередині.

— Це... мамин? — пошепки спитала Настя.

Сева підійшов ближче і поглянув на документи. Один із листів був підписаний тим самим іменем — Сергій.

— Нам потрібно розібратися, що відбувалося тут у тому липні, — сказав він. — І чому хтось хотів приховати це.

За вікном з’явилася тінь. Вони швидко повернулися, але поруч нікого не було.

Настя глибоко вдихнула.

— Схоже, ця історія тільки починається.