Розділ 2

Вночі Настя довго не могла заснути.
Зошит лежав поруч під подушкою, ніби грів їй плече спогадами. Речення з минулого крутилися в голові, як стара плівка.
“Це не падіння. Це тренування перед злетом.”

Зранку вона прокинулася рано. Тиша села була м’якою, ледь в’язкою, як мед. У повітрі пахло сирою травою та молоком, яке бабуся вже поставила остуджуватися.

Настя дістала зошит. Серце пришвидшилось.

19 червня 1977

Я знову була біля річки.
Він чекав мене, як і вчора.
І знову не спитав “чому ти прийшла”, а лише простягнув мені яблуко.

Він не такий, як решта хлопців.
У нього очі, як у людини, яка вже щось втратила, але не здалася.

Я сказала, що мені страшно.
А він відповів:
— Літати завжди страшно. Але ще страшніше — лишитись у клітці.

Мамо, ким ти була насправді?.. — подумала Настя, не відриваючи погляду від паперу.

Внизу сторінки було щось несподіване — маленький малюнок: контур пташки у польоті, а під ним напис:

С.
І все.

Того ж дня Настя вирішила піти до річки. Взяла стару корзину для ягід — для вигляду — і пішла стежкою, знайомою ще з дитинства.

Трава лоскотала ноги, десь ледь чутно мукали корови, а річка виблискувала попереду, як скляна стрічка.
Коли вона підійшла ближче, почула голос.

— Обережно, слизько.
Настя здригнулася.

На камені сидів хлопець. На вигляд трохи старший за неї, може, двадцять два. Волосся зібране у пучок, футболка — стара, вигоріла, а погляд…
Очі, як у людини, яка вже щось втратила, але не здалася.

Вона розгубилася.

— Я… вибач. Я не знала, що тут хтось буде, — сказала.
— Це моє місце, але я не проти гостей, — відповів він спокійно.

Настя не знала, чому серце раптом стукнуло гучніше.

— Я Настя, — сказала вона.
— Сева, — коротко відповів він. — Місцевий, але… рідко буваю тут.

Сева. С.
Ця літера… як у щоденнику.

— А ти любиш кавуни? — раптом спитала вона, збившись.
— Більше за яблука. Але яблука — то спогади, — відповів він. І усміхнувся криво. Так само, як у записі.

Коли Настя поверталася додому, вона знала одне:
він — не просто хлопець із річки.

І, можливо, її мама ніколи не була одна в тому літі 1977-го.

Вдома бабуся мовчки нарізала огірки для обіду. Настя сіла поруч і просто дивилась на її руки. Вони були зморшкуваті, але сильні. Мабуть, саме ці руки колись тримали маму, коли та поверталась із того самого літа.

— Бабусю, — тихо сказала Настя. — Ти знала Севу?

Руки бабусі завмерли.

— Сева? Он той хлопчина з річки?
— Так. Ми сьогодні зустрілись. Він сказав, що рідко буває в селі. Але... у ньому щось знайоме. Дуже.

Бабуся поставила ніж.

— Його дід — Степан Ігорович. Жив трохи далі за річкою. Колись дружили з нашим дідом. Потім… щось сталося. Вони не говорили багато років.
— А з мамою? Вона його знала? — Настя намагалася звучати спокійно, хоча руки тремтіли.

Бабуся довго мовчала. Потім зітхнула:
— Не час усе одразу відкривати. Якщо читаєш той щоденник — то вже щось розумієш. Але знай: не всі відповіді — солодкі, як кавун.

Увечері Настя знову взяла до рук зошит. Наступна сторінка була пом’ята, а слова — написані з натиском:

22 червня 1977

Я вирішила піти.
Не втекти. Просто вийти з клітки.
Степан сказав, що ми можемо поїхати на два дні — в інше село, на свято сонцестояння. Він знає, як пробратися, щоб ніхто не помітив.

Я залишу записку мамі. Але вона не зрозуміє. Вона ж завжди боялася того, чого не бачить попереду.

А я не боюся.
Я хочу жити.

Якщо колись моя дочка знайде це — прости.

Твоє літо буде іншим. Але я хочу, щоб ти відчула, як це — бути вільною.

Настя провела пальцями по сторінці. В очах защипало.

Мама пішла. Але з ким? І чому ніхто ніколи про це не говорив?

Наступного ранку вона знову пішла до річки. Сева вже чекав. Сидів на тому ж камені, ніби був частиною пейзажу.

— Ти знала, що мій дід колись зник на два дні влітку сімдесят сьомого? — раптом сказав він, ні з того ні з сього.
— Що? — Настя ледь не впустила пляшку води.
— Потім повернувся, весь побитий, мовчав. Сказав, що впав із коня. Але… мій тато колись обмовився, що це було пов’язано з “тією дівчиною”. І мамою. Не його мамою — а… іншою.

Настя не дихала.

— Можна я дещо покажу? — сказала вона після мовчання.
— Звісно.
— Але тільки якщо пообіцяєш: не казати нікому.
— Обіцяю, — Сева кивнув. І в його очах з’явилась дивна м’якість.

Увечері Настя вперше відчинила друге сховище: шухляду в комоді, яка з дитинства ніколи не відчинялася. Там лежали...

фото мами з невідомим хлопцем на березі річки,

стара серветка з вишитим птахом,

і ще один зошит — не мамин, а... його.