Розділ 1

Потяг від’їхав із тихим посвистом, а Настя залишилася на пероні — з рюкзаком, натомленими думками і дивним відчуттям, що щось важливе щойно почалося.

Бабуся чекала з квітами — маленьким букетом м’яти й ромашок.
— Ось, — сказала, простягаючи його. — Щоб серце заспокоїлось.
Вона завжди так казала. І Настя усміхнулась уперше за кілька днів.

Дорога додому тяглася через знайомі поля, де все виглядало так само, як у її дитинстві: криниця з відром, хвіртка, що скрипить, яблуня, яка ніби щоразу стає нижчою. Тільки вона — стала іншою.

— Занесеш речі в кімнату, а я пиріг дороблю, — сказала бабуся.
— З малиною? — запитала Настя.
— А який же іще, — підморгнула вона.

Кімната була майже така сама, як колись: ліжко з вишитою наволочкою, старий книжковий стелаж, білий комод і вікно, через яке вранці пробивається сонце.
Вона повільно відкрила шафу, обережно склала речі, ніби боялась порушити спокій цього місця. І тоді побачила її — коробку з фотографіями.

А під нею — тонкий зошит у синій обкладинці.

Він був запилений, але не старий. І всередині — знайомий почерк. Її мами.
Хоча… мама не писала щоденників. І цей зошит був підписаний зовсім по-іншому:

"Літо, коли я була не собою. 1977."

Настя обережно провела пальцями по сторінці.
У голові щось клацнуло. Відчуття, ніби це літо готує їй загадку.
Сторінки пахли чимось забутим — чорнилом, сонцем і... правдою.

Внизу першої сторінки був рядок, написаний іншим чорнилом:

"Якщо ти це читаєш — значить, твоє літо вже почалося."

Настя сиділа на ліжку, поклавши зошит на коліна. У кімнаті було тихо — навіть цвіркуни мовчали, ніби чекали, що вона зробить далі.

Вона відгорнула першу сторінку.

15 червня 1977

Сьогодні спека така, що ґанок дихає важче за мене.
А я не знаю, куди себе подіти. Все навколо знайоме до болю, а всередині — щось чуже.
Мама каже, що я “вперта як тато”, але я просто не хочу жити тим, що вже вирішено без мене.
Я хочу більше. Хочу літати.
І, здається, я скоро зроблю щось, про що ніхто навіть не здогадується.

Його звати…

(рядок закреслено чорнилом)

Настя зупинилась, серце калатало.
Мама… літати?.. Хто “він”? Чому ім’я

Чому ім’я закреслене?

Вона перевернула сторінку.

17 червня 1977

Ми зустрілись біля річки.
Я впала, коли бігла через кладку, а він стояв там, із цим своїм кривим усміхом і сказав:
— Це не падіння. Це тренування перед злетом.

Я розсміялася.
Це було вперше, коли я не боялася сміятись у голос.

Настя поклала зошит на ліжко. У грудях щось стислося — радість, смуток, дивна туга. Вона навіть не знала, що її мама могла бути… такою. Не суворою вчителькою, не втомленою жінкою з фото, а юною, дикою, трохи закоханою.

Від вікна долинув бабусин голос:
— Настю, йди сюди! Кавун уже тріщить, як годиться!

Вона швидко сховала зошит під подушку. Раптом — якось несміливо, ніби це її власна таємниця.

На веранді вже стояла велика миска з кавуном — червоним, соковитим, охолодженим з криниці. Настя сіла поруч із бабусею, взяла шматочок і відкусила.

— Такий смак… як у дитинстві, — прошепотіла.
— А що ти думала? — усміхнулася бабуся. — У нас тут усе справжнє. І правда теж.

Настя глянула на бабусю. Та ніби знала щось більше. Але не питала, не тиснула. Просто сиділа поруч.

А в голові Насті звучав один рядок:

“Це не падіння. Це тренування перед злетом.”