Розділ 36. Тимур

Тимур

Як же мене нудить їх спокій.  Соня гадає, що так просто зможе позбутись мене. Не хоче зі мною говорити, ти ба яка цяця! Раніше вона мені здавалась іншою. Вочевидь не всі грані Софії я дослідив. 

Всередині серце калатало з шаленим ритмом. Я намотав кілька кілометрів по купе, де панував спокій та відпочинок Інни. Так, досить! Зупинившись, я видихнув і пильно поглянув до неї.

Опираючись на стіну, вона підтягла ноги до себе  й, тримаючи в руках книгу, апетитно поглинала аркуш за аркушем. Очі бігали рядками, то розширюючись, то звужуючись. Пересохлі губи швидким рухом облизувала язиком. Жодного інтересу до мене чи то непокоєння. Спокійне та зацікавлене книгою лице. 

А я, дурень, втупився в неї й роздивляюсь її під яскравим сонячним світлом. Ніжна й мила, такою мені не видавалось нагоди її бачити. Голосно видихнувши, я присів навпроти, перевів погляд у вікно. 

- Що відбувається?- вирвалось з моїх вуст., і я знов подивився на Інну. 

Вона зупинила біг очей, загнувши кутик  сторінки, закрила книгу й поклала на ліжко. Випростала ноги та сповзла на край, опираючись руками об ліжко, ніжками потяглась за босоніжками, що розбіглись по сторонах. Підняла на мене свої, на диво спокійні й холодні, очі, й видихнувши мовила:

- Що тебе не влаштовує?- прямий лоб набув кривих ліній.- Здається, ти сам хотів покінчити з цими відносинами, хіба ні?- усмішка в очах розізлила мене.

- Ти хочеш мене вивести із себе? Припини глузувати!- закричав що було сил. Підвівшись, я збирався вийти. Та, зупинившись у дверях, спростив лице й повернувшись, запропонував.- Пішли поїмо.

Інна знизала плечима й попленталась за мною до ресторану, що був у вагоні.   

Я вже не розумів, що зі мною відбувається. Що за напади агресії й ніжності. Колись мій вчитель з малювання дав слушну пораду:" Коли ти відчуваєш, що найгірші сторони тебе випливають на поверхню, зупинись! Зупинись й зазирни у свою душу. Визнач, що саме робить тебе таким. Частіше це хороші почуття, які змушують страждати".

Ми зайшли до ресторану, де смачно пахло. Мій шлунок пробурмотів від жаги. Інна вирвалась вперед й пішла до столика. Я пішов за нею.

Підійшовши ближче, я помітив, що столик вже зайнятий. Соня з Тимуром воркотали й тільки нас не вистачало для повної гармонії. Якщо так склалось, отже треба скористатись ситуацією. Поки вони мовчали в роздумах чи запрошувати нас до себе за стіл, я вже вмостився на стілець навпроти без дозволу. Тимур невдоволена звів брови, та мене це не обходило. Схопивши Інну за руку, я посадив її поруч. Вона вирвала руку й потерла те місце, за яке  я надто сильно схопив. 

Соня відсунулась від Тимура й, ледь всміхнувшись, проказала, що рада нашому приєднанню.  Я вишкірився  у відповідь й обрав замовлення. 

Від їх розмов мене нудило й вивертало зсередини. Гіркота в роті підступала комом. Я не стримався. Набридло вдавати, що все чудово. Мене мучило не лише те, як вчинили зі мною. А й те, що правда нікому не потрібна.

Перервавши їх розмову, я заговорив про зраду. Тимур напружив очі, стиснув руку в кулак. Так, я надто компрометуючи говорив. Скандалу мені зараз й треба. Можливо черговий ляпас пробудить в мене людину.

Обійнявши Інну за плечі, притис до себе.  Вона намагалась вирватись, та коли мова зайшла про нашу зраду опиратись не було потреби. Я сам відпустив її на поталу Соні. 

Ступор на лиці Соні я вперше бачив. Такої розчарованості й болю, від якого судомило кожну артерію на обличчі. Вона підсунулась ближче, щоб тихо мовити:

- Це правда?- метушливо бігала очима по міміці Інни. 

- Так. Соню, я тобі все поясню, - Інна схопила Соню за руку, та вона навіть слухати не стала. Вирвавши руку, підвелась й зникла за дверима ресторану. Тимур побіг за нею, кинувши злий погляд на мене.

Я сміявся. Переможний сміх вирвався з мого горла криком. Полегшало! Ком з горла зник, наче й не було. Я легко вдихнув й усміхнувся. 

Подивившись на Інну, я перемінився на лиці. Вона закривала обличчя руками, та сльози, що лились помітив весь ресторан. Голосно схлипуючи, вона рвала на собі волосся. 

- Інно, ти чого?-  це видовище змусило здригнутись.

- Ненавиджу тебе! Чуєш, я тебе ненавиджу!- прокричала на все горло й побігла геть. 

Обурливі погляди пронизували мене зсередини, та найголовніше що всередині серце стискалось від болю. Тільки зараз я зрозумів, що мій вчинок був егоїстичним. Я ж навіть не подумав, чи хоче Інна цього. Чи хоче вона повідати правду.

Я рвучко підвівся й  побіг за нею. Двері в купе були відчинені. Зсередини доносились схлипи й плач. Я знайшов Інну на ліжку. Вона лежала як немовля, обхопивши коліна руками, плакала й бурмотіла щось під носа. Я присів й поклав руку на плече. Бачити її сльози було неприємно. Ниючий біль у грудях доводив до сказу. Від її сліз моє серце крається. 

Заспокоїти її мені не вдалось. Вона, що мала сил, відштовхнула мене й вийшла з купе. Я сидів на холодній підлозі, здригався від стуку коліс. Голоси, що лунали в голові не стихали. Я закричав, закривши руками вуха. Підвівшись, гепнув кулаком у двері, різкий біль у суглобах пробіг зарядом.  Я стис закривавлену долоню іншою рукою й дістав валізу. Наповнивши її речами, що були розкидані по ліжку, вийшов з купе.

Кров не зупинялась й заважала, стікаючи додолу. Я опустив валізу й хусткою перев'язав руку. У тамбурі вмостився на підлогу й, опираючись об стінку, чекав наступної зупинки.  Закурив, діставши цигарку в перехожого. Вперше за стільки років. Гарячий пар, проникаючи в гортань, обпікав стінки, я кривився з незвички.  

Загасити недопалок довелось на вимогу провідниці. Жінка присіла, здивовано розглядаючи мене й мій зовнішній вигляд. Оглянувши руку, поцікавилась чи не бійка. Я заперечив, попросив зупинити на наступній, щоб зникнути. Мені потрібно прийти до тями. На самоті я прийму важливе рішення, розберусь нарешті зі своїми почуттями.