Після вечері вони розпрощалися. Миронова сім'я поїхала до себе додому. Бабуся Наташа з Алісою прибрали зі столу, помили посуд і нарешті пішли відпочивати.
Тільки-от дівчинка все крутилася в ліжку, перевертаючись із боку на бік, і без кінця обдумувала: чи справді вона все правильно почула тоді на кухні, чи це їй просто примарилося на тлі пережитого стресу? До самого світанку вона так і не змогла заплющити очей. Лише під першими променями сонця, що пробивалися крізь вікна, Аліса нарешті поринула в тривожне сновидіння.
Повернувшись додому, Мирон разом із дітьми зайшов до хати. Мала Таня одразу притулилася до батька:
— Тату, а ти розкажеш мені казку?
— Ти хіба не доросла вже для такого? — хмикнув той.
— Тоді я хочу подивитися мультики перед сном, як доросла!
— Добре, казку так казку... — усміхнувся Мирон.
І ось, поки батько читав «Колобка», Сергій мовчки стояв у коридорі й слухав його емоційну розповідь. Мирон не читав їм казок вже дуже давно, колись це завжди робила їхня мати. А після її смерті або Сергій, або Леся вкладали Таню спати. Обоє робили це з особливою ніжністю, аби дівчинка відчула хоч трохи того тепла, якого більше не отримувала від батьків.
У грудях блондина від звуку батькового голосу ворухнулася крихка надія: а що, як тато й справді повернувся? Той самий тато, який був при матері: турботливий, уважний, завжди щасливий...
Коли голос у кімнаті стих, Сергій заворожено зазирнув усередину. Батько ніжно поцілував у лоб дівчинку, яка вже солодко сопіла:
— Солодких снів, доню...
Від цієї картини Сергію стало якось гірко й стиснуло горло. Він швидко вийшов на ґанок подихати свіжим повітрям. Всередині боролися надія, що все нарешті налагодилося, і пекучий страх, що це лише чергова ілюзія, у яку він так відчайдушно хотів вірити. Подивившись на яскраві зорі, хлопець вирішив: лише тоді, коли переконається, що батько дійсно просто ліг спати, це буде справжнім знаком.
Та, попри його надії, у спальні батька не виявилося.
Розвернувшись, Сергій пішов у бік кабінету. Біля зачинених дверей нервово м'ялася Леся, переступаючи з ноги на ногу. Підійшовши ближче, блондин усе зрозумів і без слів.
— Братику... він же не буде буянити? — тихим, тремтячим голосом спитала дівчина.
— Йди спати, Лесю. Краще йди до Тані й зачини кімнату на замок.
Його сестра повільно попленталася коридором. Вона знала, що Сергій і так поранений, а зараз знову прийме на себе весь удар, аби тільки ця хвороблива лють батька не перекинулася на неї та Таню. Але, попри це усвідомлення, дівчина не мала сил піти з ним або встати замість нього.
Зачинивши за собою двері Таниної кімнати, Леся відчула, як ноги підкосилися. Вона притулилася спиною до дверей, опустилася на підлогу й, стримуючи ридання, шепотіла в темряву:
— Вибач... вибач, братику... Я не така сильна, мені просто дуже страшно...
Сергій дочекався, поки клацне засув у кімнаті сестер, і різко відчинив двері кабінету.
Він застав батька за столом. Той саме наливав із кришталевого графину в склянку той самий ненависний напій. Мирон глянув на хмурого сина й спокійно продовжив своє діло:
— Не дивися на мене так. Я ж стільки всього зробив, це треба відсвяткувати.
— Ти зовсім не змінився, — тихим, залізним голосом мовив Сергій.
— А що поганого в тому, що я не змінився?
— Зараз ти не «святкуєш» у цьому кабінеті. Зараз ти просто знову покоряєшся своїй залежності. Тій самій, якій віддав останні шість років життя.
— Ти ще малий і нічого не розумієш, — Мирон поставив графин, узяв склянку й уже збирався пригубити, як почув слова:
— Я для тебе «малий», коли тобі це вигідно. І стаю «дорослим», коли ти хочеш скинути на мене всю роботу й проблеми. Як із Танею — не хотів читати казку, бо вона вже «задоросла», але для мультиків ще замала... Та тільки ти забув один факт, батьку: ми теж не переставали страждати. Не ти один втратив дружину. Ми теж втратили матір!
Сергій зробив крок уперед, його очі стали зовсім темно-зеленими:
— Горе, з яким ти наче б то живеш і яке роками заливаєш цим питтям... За ним ти забув про нас. Про тих, хто за один рік утратив і матір, і батька!
— Що ти починаєш?! Я ж тут, я поруч! — підняв голос Мирон.
— Хіба це ти?! Хіба це той батько, який нас любив?! Ти зараз любиш оцю чарку й цей клятий алкоголь більше, ніж рідних дітей!
— Ти перебільшуєш, Сергію...
— І справді?! Тоді нагадати тобі, як останні роки ти в білій гарячці забуваєш, хто ми такі, і починаєш відбиватися від своїх бісів?! Нагадати, як ти прокидаєшся й дізнаєшся, що побив власних дітей, бо тобі здалося, що це чужаки?! А потім навіть не вибачаєшся, а просто йдеш похмелятися?!
Сергій важко дихав, його голос був нерівним, але він уже не міг зупинитися:
— Ти не тільки забув про Олега й Вітю. Так, що вони тепер чудять, не думаючи про наслідки, ти забув про всіх! Сьогодні вперше... вперше за шість років Таня почула від батька казку перед сном. І після цього ти смієш казати, що я перебільшую?!
— Я... я раніше сильно напивався, але зараз усе буде добре, — пробурмотів Мирон, уникаючи погляду.
— А хто мені дасть на це гарантію?! — вони зчепилися поглядами. — Моя мати покохала не п'янчугу. Вона покохала ту версію тебе, яку ти поховав разом із нею в труні! Запам'ятай, батьку: не дивуйся, якщо одного дня ти прокинешся після чергової п'янки, а в цій хаті нікого не буде. Я скоро стану дорослим. І я не вчиню як мої старші брати, я не втечу сам. Заберу з собою сестер. Туди, де ти нас ніколи не знайдеш!
Сергій різко розвернувся й із гучним звуком грюкнув дверима кабінету.
Вискочивши на вулицю, він вибіг у двір. Його серце пекло вогнем. Він нарешті висказав усе, що збиралося роками, але біль від цього нікуди не зник. Він лише задушливо розростався, заповнюючи легені. Хлопець жадібно ковтав нічне повітря, та легше не ставало.
Відредаговано: 16.11.2026