Розділ 30

Прокинувшись уже тоді, коли сонце заливало всю кімнату теплим світлом, Аліса солодко потягнулася й, одягнувшись, вийшла на подвір'я. Бабуся вже закінчувала поратися коло господарства. Помітивши онуку, одразу відклала справи.

— Доброго ранку, сонько! — посміхнулася вона.

Дівчина солодко позіхнула:

— А котра година?

— Дев'ята. Я вже й сніданок приготувала, і все попорала завчасно. Все чекала, коли ти прокинешся, а то сьогодні планую піти до своєї подруги Наді, тож до обіду на мене не чекай.

— А чого тільки до обіду?

— Як чого? Бо годувати всіх треба!

— Давайте я цим займуся, — запропонувала Аліса.

— А ти зможеш? — із сумнівом поглянула на неї бабуся.

— Ну, вчора я бачила, як ви все це робили. Не виглядає надто складно. Та й якщо місцеві мої однолітки справляються, то й я зможу. Звісно, якщо ви мені довіряєте.

— Ну, це не така вже й складна школа, щоб ти не розібралася. Тим паче я все підготувала, тобі треба буде тільки роздати. Щоб ти ні про кого не забула, я напишу тобі список. Так на всяк випадок.

— Думаю, це буде дуже зручно, якщо я матиму під рукою нагадування, що і кому дати їсти.

Коли бабуся вже зібралася й викотила велосипед, наостанок вирішила дати інструкції онуці:

— Якщо щось станеться, то я буду в будинку праворуч від будинку Сергія. Зліва там пустка — нежила хата Параскевії. Розберешся, а як ні — то зайдеш до Сергія та перепитаєш у будь-кого із його родини, або будь кого із місцевих тобі обов’язково допоможуть.

— А чого в тій хаті ніхто не живе? Начебто по всьому селі та хата була одна, яку я бачила в такому занедбаному стані.

— І справді, наше село не як в інших: хати не пустують і зразу знаходиться, хто буде жити в тій, що опустіла. Та ж виняток, бо та баба, що була власницею її, була страшенно противна, бездітна, через те й чужих дітей ненавиділа. От як померла, то навіть родичів не знайшлося, щоб поховати, усе сільрада робила. З тим будинком у всіх лише погані спогади, тож із місцевих ніхто не позарився, а з міста сюди рідко хто приїжджає. Ой, забалакалася! Наступна хата за Сергієвою, моєї подруги Наді. Тож якщо щось не так — прибігай.

— Хочу спитати наостанок: це та баба Надя, у якої сіамець?

— А ти звідки знаєш про Джоніка? Та гаразд, потім поговоримо, бо я вже запізнююся!

Бабуся вибігла за ворота, а Аліса неквапливо пішла снідати вівсянкою на молоці, рясно посипаною свіжими ягодами з городу.

Тим часом стара жінка мчала на велосипеді на призначену зустріч. По дорозі їй якраз зустрівся Сергій, який неквапливо йшов у сторону власного дому. Щось активно тицяв у телефоні.

— О, доброго ранку, Сергійку! Куди ходив? — на неї підняв погляд зелених очей.

— Доброго, бабо Наташо. Коней відводив на пасовище, сьогодні моя черга була, — вона зупинилася біля хлопця.

— Ти як завжди при справі. Я дьоргнула тебе, бо ти ж вчора моїй онуці дуже допоміг.

— Я не знаю, про що ви... — відвів очі блондин.

— Як це не знаєш? І рани обробив, і до хати підвіз, — хитро прищурилася стара жінка.

— Якщо ви про це, то це нічого особливого, так зробив би кожен із місцевих.

— Ну, «кожен» не зробив, а зробив саме ти. Тому як матимеш час — приходь, я пригощу тебе твоїми улюбленими пиріжками з вишнями за твоє добро.

— В мене поки немає часу...

— Ну, то як з'явиться! Я сьогодні теж не буду дома.

— Ви що, до баби Наді? Бачив, вона їздила на закупівлю в магазин вчора. А це означає одне: що її всі подруги знову збираються гужбанити.

— Ага, вгадав. І все ти бачиш! — весело засміялася бабуся. Хлопець спокійно дочекався, коли вона його почує, та промовив:

— Передай їй, хай краще пильнує свого сіамця.

— А що таке?

— Вчора він задерся на дерево у дворі Параскевії, довелося рятувати, — буркнув він.

— Боже, який ти чемний хлопчик! Обов'язково передам, вона точно буде тобі вдячна за порятунок того непосиди, — і своїми голубими очима полянула своїм мудрим поглядом на молодого хлопця, добавивши: — То от за чого в моєї онуки ті рани, ти ж напевно не міг пройти мимо і відразу пішов на поміч. Ну золота ти дитина повезло Мирону із сином.

— Та я не для цього казав, щоб мене захвалювали. — вже розчервонілий весь, відмахнувся від похвали.

— Звісно-звісно! — знову весело розсміялася баба Наташа, сіла на велосипед і поїхала далі. — Обов'язково не забудь на днях до мене зайти, там тебе будуть чекати твої пиріжки.