Розділ 24

— Добрий день! — проїжджала повз якась жінка з лозиною в бік ставка.

— Добрий день, — посміхнулася їй у відповідь Аліса. Їй було неприємно від думки, що те, що вона раніше не віталася, місцеві сприйняли як гординю, а не як звичайне незнання.

Отак, час від часу зустрічаючи місцевих, вона й не помітила, як почала першою вітатися зі старшими, а вони привітно посміхалися й відповідали їй. Вже минула подвір'я Сергія, звідки чулося ґелґотання качок і гавкіт собаки, і прямувала до хати бабусі Наташі, як раптом почула слабеньке:

— Няв...

Дівчина завмерла, думаючи, що їй здалося. Вона зробила крок вперед і знову болісне:

— Няв... няв... ня-а-у!

Підвівши голову вгору, Аліса зустрілася з переляканими синіми очима сіамського кота. Він сидів на товстій гілці й панічно дивився донизу, усім своїм виглядом показуючи, що геть не знає, як звідти злізти.

Дерево, на якому сидів кіт, росло якраз у дворі тієї самої закинутої хати. Хвіртка зсунулася вбік, а вершечки високої кропиви визирали з-поза похиленого паркану. І знову болісне «няв!» нервово різонуло по серцю Аліси.

— Котику, як ти туди взагалі заліз? — на неї кліпнули два широко відкриті сині ока. — А ну йди сюди...

Знайшовши найвищу точку, дівчина почала тягнутися до гілки, на якій застрягла кіт. Тільки-от їй катастрофічно бракувало зросту. Вона вже стояла навшпиньках, та все було марно: без вилазання на дерево допомогти тварині не вдасться. Поклавши сумку на траву, Аліса спробувала ще раз:

— Киць-киць-киць... може, спробуєш стрибнути, а я тебе підловлю?

— Не вийде: він до чужих рук ніколи не давався, — пролунало поруч.

Аліса знову за сьогодні здригнулася від несподіванки. Підскочивши, вона майже оступилася й ледь не впала, та міцні руки миттю перехопили її за талію. Зустрівшись із уже знайомими зеленими очима, власник яких нагло напівпосміхнувся й мовив:

— Тебе саму треба постійно ловити. Куди ти лізеш рятувати інших?

— Це твій кіт? — вона враз вирівнялася й відступила на безпечну дистанцію.

Блондин глянув на сіамця й відказав:

— Ні, це сусідки Наді. Їй подарували правнуки це селекційне чудо. Його вже місяць ганяють місцеві коти. Тільки він зазвичай ховається до хати, це вперше аж сюди забіг.

— Так що ми тепер робитимемо?

Хлопець критично оцінив її тендітну статуру:

— Ну, можемо залишити його тут. — на нього з докором поглянули, і він, важко зітхнувши, додав: — Або ти сядеш мені на шию, і так урятуємо тварину.

— Сяду тобі на шию?!

— Або залишимо, поки хтось інший не допоможе, — і знову згори пролунало жалібне «няв». — Знаєш, він схожий на тебе: зовсім не пристосований до життя. Може, стрибне невдало й зламає собі щось. Ну, наприклад, лапу, загубиться і не зможе вернутися додому й отак загине...

— Добре! На шию так на шию, — здалася Аліса.

Він посміхнувся, присів і, глянувши на дівчину, запитав:

— А ти на шиї хоч колись каталася? Чи буде як із велосипедом і конем?

— Мене тато в дитинстві так носив.

— Ну, це вже добре, тоді мої інструкції тобі зайві, — і він став чекати.

Аліса обійшла його з різних боків, усе не наважуючись зробити вирішальний крок.

— Якщо зволікатимеш, череда корів уже вертатиметься додому. І тоді всі побачать, як міська цаца сидить у мене на шиї.

— Ти можеш хоч колись змовчати?! Чому твоя сестра нормально вміє говорити, а ти тільки й робиш, що отрутою плюєшся?

— А коли це ти бачилася з Лесею? — враз Алісі стало некомфортно відповідати, тому вона вирішила різко змінити тему:

— Добре, давай уже врятуємо цього кота й розійдемося!

Дівчина сяк-так залізла йому на плечі. Він різко підвівся й не поспішав іти до стовбура:

— Так коли ти бачилася з моєю сестрою й про що говорила? — хлопець знизу вгору підвів погляд до її обличчя.

— Ти серйозно?! — вона вчепилася в нього і ногами, і руками, так як від скрику втратила рівновагу. Вирівнявшись, проговорила: — Може, давай пошвидше, сам же казав, що треба пришвидчитися, щоб нас не побачили всі в цьому селі.

— Ну так, це ж не я буду в усіх знову на слуху.

— Ну звісно, куди мені до зірки цього села. Тобі ж не звикати, що про тебе постійно говорять.

— Ага, значить, про мене говорили... — хитро посміхнувся він і покрокував до дерева.

— Та кому ти потрібен взагалі! — її перебили гілки, які стали дедалі ближче до її лиця та рук.

Тепер Аліса могла спокійно дістати до тварини:

— Киць-киць, іди сюди, маленький...

Кіт, утім, не горів бажанням йти на контакт і задкував усе далі. Алісі довелося витягуватися всім тілом. Нарешті сіамець уперся спиною в стовбур, і відступати йому було нікуди.

— Можеш підтягнутися ще трохи?

— Тут паркан, я й так впритул підійшов.

— Ну давай же, йди сюди... — вона витягнулася ще дужче на гілці.

Її пальці майже торкнулися білої шерсті, як кіт гучно зашипів, стрибнув із гілки просто через їхні голови й дременув по далі. Від несподіванки Аліса втратила рівновагу й хитнулася назад.

— Ей, обережно, ти ж так впа...

Вони справді почали валитися. Аліса інстинктивно вхопилася за товсту гілку й так і повисла на ній, поки Сергій відновив свою рівновагу поспішив на допомогу їй:
— Відпусти, я тебе спіймаю! Або давай знову на шию.

— Я нічого не бачу через це кляте листя і гілки, а мої ноги впираються в паркан! Як я тепер залізу тобі на шию?!

— Боже, тоді відпускай гілку, я тебе підхоплю! — він міцно обхопив її за талію.

— Я тобі не довіряю!

— Ну тоді виси тут, а я піду пошукаю ту людину, якій ти довірятимеш, — іронія в голосі Сергія аж зашкалювала. Відповіді не послідувало. — Ну, тоді я пішов?

— Ні-ні-ні, стій! Я довго не втримаюся! — відчувши, що його руки знову надійно тримають її за талію, Аліса прошипіла: — Щоб я ще хоч раз полізла за котом на дерево...

— Ну що, готова?