Розділ 20

Усі замовкли, побачивши Сергія. Блондин мовчки показав пошкоджений палець:

— Я поранився, тому прийшов по пластир.

Олег миттю підскочив із-за столу й перехопив його руку:

— Дай гляну! Чи не сильно?

— Та це дрібниця...

— Коли востаннє робив щеплення від правця? — не зводив старший брат очей із пальця хлопця, щоб упевнитися, наскільки глибока рана.

— Я про таке не знаю, — здивувався молодший.

— Дай подумати, — Олег потер підборіддя своїм звичним жестом. — Наче два роки тому. Збирайся, їдемо до лікарні робити щеплення!

— Брате, це просто маленький поріз! — спробував вирвати свою руку із братового захвата.

— Я не збираюся випробовувати долю! Навіть дрібна рана може призвести до лиха!

На стривожене плече старшого лягла рука Віті:

— Припини, Олеже. Це справді звичайний поріз, який треба просто обробити й заклеїти. Хоч ти й хірург і бачив багато випадків на роботі, та тут усе не так серйозно. Ти ж сам бачиш.

— Ну добре, — поступився лікар під тиском двох братів. — Але якщо стане гірше, негайно до мене в лікарню. У нас там гарна вакцина й професіонали, які все зроблять швидко і якісно.

— Та досить уже торочити! — не витримав Вітя й звернувся до молодшого, який нарешті вирвав руку з лещат: — Ну що, подумав про свою поведінку?

— І про що я мав думати? Хіба це я накосячив?

— Ех, твоя поведінка така погана, бо ти переживаєш, що тепер я рідше дзвонитиму, от і дуєшся.

Сергій миттю спалахнув і обурено буркнув:

— Що ти верзеш?!

Він швидко покрокував до шафки, де стояла аптечка.

— Ну от бачиш, Олеже? А ти казав — дорослий. Поводиться як звичайна дитина! — долинув позаду голос Віті.

Знайшовши пластир, Сергій якнайшвидше вибіг із хати під дружній регіт братів.

На ходу заклеївши палець, хлопець відчув на собі невдоволений погляд зі стайні. Протерши втомлене обличчя, він забіг до літньої кухні, перевірив каструлю й додав заздалегідь підготовлені інгредієнти:

— Залишилося зачекати, поки закипить і провариться. Тоді можна вимикати й накривати на стіл. Таню, біжи кажи всім із хати. Та дізнайся, де вони хочуть сидіти: надворі чи на веранді. А ти, Лесю, готуй ложки й миски.

— А ти куди намилився? — запитала старша із сестер.

— Коней відведу на пасовище. Що, до речі, мала зробити ти, — відказав він і вискочив до стайні.

Відв'язавши обох коней, Сергій вискочив на голу спину вороного й поскакав на поле, щоб прикути їх на пашу.

Вертаючись пішки, він відчув, як у кишені задзвонив телефон. Глянув на екран і, навчений досвідом, одразу відсунув слухавку подалі від вуха. Звідти гаркнув гучний голос друга:

— І чого це ти мене там самого покинув?! Казав, що прийдеш, я тебе чекав-чекав, а вже час додому йти! Дядько Вова сказав, що через два дні знову збиратиме людей на малину. І якщо тебе не буде — треба попереджати!

— Та знаю я... просто сьогодні не день, а казна-що, — Сергій підняв із дороги тонку палку й замахав нею в повітрі.

— А що там таке сталося, що ти всі плани скасував?

— Брати приїхали. І Вітя ще й наречену з собою привіз, — і зрізав високу траву ударом палиці.

— Ого! Оце новина! А чого не казав, що в нього хтось є?

— Бо сам не знав! — Сергій із усієї сили влупив палицею по гілці дерева, яке невинно стояло на узбіччі й нависало своїми гілками над дорогою, якою проходив хлопець. Зворотна вібрація боляче пропекла долоню, і він різко відкинув її геть.

— Ясно... то ти зовсім зайнятий?

— Не знаю. А що ти хотів?

— Та піти з тобою на ставок! Давно не купалися, а спека он яка, навіть дихати важко, а зараз ще навіть не обід. І за те, що ти мене так підставив із цією малиною, ти мені винен взагаліто!

— Ага...  — поглянув своїми зеленими очима на безхмарне небо — думаю, зможу вискочити на пару годин. Ніхто й не помітить, що мене немає.

— Тоді о другій буду біля твоєї хвіртки!

Глянувши на години в екрані телефону, блондин мовив:

— Краще о третій. Тоді точно все встигну.

Завершивши розмову, Сергій повернувся у двір. Звідти вже лунав шумний гомін родини, що зібралася за столом. Важко зітхнувши, хлопець рушив до них.

***

Після обіду Аліса просто сиділа й нудьгувала, спостерігаючи, як у небі пролітали ластівки. Вона по колу прокручувала в голові думки про те, як узагалі сталося, що втратила можливість поїхати з батьками додому й тепер змушена ціле літо проводити в селі. 

Із хліва вийшла бабуся Наташа з мискою зерна:

— Ціп-ціп-ціп!

Усі кури миттю збіглися на її поклик і старанно зацокали дзьобами по мисках. Висипавши все зерно, стара жінка зустрілася поглядом з онукою:

— Що, зовсім не знайшла собі заняття? — весело посміхнулася вона у відповідь на скривлене личко Аліси.

— Та щось по телевізору нічого цікавого немає. Взагалі не розумію, як можна дивитися п'ять хвилин фільму й п'ятнадцять хвилин реклами! Може, дасте свій телефон? Хоч поскролю стрічку, розважуся...

— У мене є краща ідея! У таку спеку йди на наш місцевий ставок та покупайся. Там, може, і познайомишся з кимось, стане цікавіше й буде чим зайнятися.

— Я не люблю плавати, — незацікавлено відказала дівчина.

— Ну тоді сиди тут, відпочивай від своїх ґаджетів. Я й не збираюся повністю їх тобі забороняти, але думаю, що перші дні ти повинна звикнути до села. А як заведеш нові знайомства, а в нас тут твоїх однолітків вистачає, то й сама побачиш, що життя набагато яскравіше, якщо не дивитися на нього лише через екран.

— Бабусю, в мене ж є друзі.

— Ніхто не заважає завести ще, багато друзів не буває — відказала стара жінка й пішла знову до сараю.

Дівчина важко зітхнула — сперечатися вже не мала сил да і бажання. Щока досі неприємно німіла: хоч Аліса й тримала біля неї шматок замороженого м'яса, деякій час. Від цього набряк зійшов, та все одно дискомфорт залишався.