Розділ 17

Почувши це, дорослі завмерли настільки, що наче скам'яніли. За мить діти Мирона зникли за поворотом дороги. Як раптом з іншого боку почулося важке кректання. Глянувши, побачили, як стара Параня вже з одним кульком їде назад додому. Любомир усміхнувся й промовив:

— Добрий день.

На нього зиркнули, придивилися й теж усміхнулися.

— Добрий. А чим чорт не жартує — це що, син Павла? — враз чоловікові стало сумно, й усмішка його змінилася. Ледь помітно, та дружина це зауважила й теж вирішила втрутитися:

— Так, це син Наталі Павлюковичів.

— Ага, ох і час біжить. Уже ті, що бігали довкола мого саду й крали яблука, уже своїх дітей мають, — і так поїхала далі.

— Добре, ходімо назад. Досить стояти тут посеред дороги, — підсумувала Лера й, обіймаючи доньку за плечі, повела до хати бабусі. Згодом до них долучився й батько сімейства.
Майже підійшовши до будинку, вони побачили бабусю Наташу, яка ходила вздовж огорожі, тримаючи руки схрещеними на грудях, і потирала підборіддя. По ній явно було видно, що вона активно про щось думала. Та її погляд ковзнув по дорозі, і коли побачила внучку в обіймах невістки, побігла до них. Сивочола жінка, мабуть, найбільше із усіх злякалася за все, що сталося. Вона взяла руки дівчинки, заглянула в її сірі очі й перепитала:

— З тобою все гаразд?

І знову Аліса не стрималася й розплакалася. Тепер дорослі не знали, як на це реагувати. Свекруха грізно глянула на Леру, а потім на Любомира, який ішов за ними.

— Що ви зробили з дитиною знову?!

— Та я вже... — зніяковіла Лера під суворим поглядом старшої жінки.

— Ні, бабусю, все справді добре. Просто... просто... — захлинаючись, дівчинка намагалася захистити батьків від суворого тону бабусі Наташі, бо справді вже пробачила їх, та емоції, що бушували всередині, не могли втриматися під контролем. Лера дивлячись на це все промовила.

— Знаєте, ми, мабуть, поїдемо разом до міста.

— Ні в якому разі! — сталевим тоном промовила бабуся Наташа, чим відразу здивувала і сина, і невістку. Вони ніколи не чули такого звучання її голосу. — Моя внучка залишиться в мене на це літо, як і домовлялися. Поки ви маєте побути в різних місцях, щоб подумати над своєю поведінкою. Хоч ви і не пояснили мені, чого відправляли на ціле літо Алісу до мене, хоч до цього й слова про це не було, та не про це зараз. Ви як батьки повелися вкрай неправильно. Погляньте — дитина не може заспокоїтися.

— Та ні, бабусю, зі мною все...

— Навіть чути не хочу! Бо ти з припухлою щокою зовсім не виглядаєш як та, з якою все добре.

— Мамо, ти мене все дитинство або лозиною ганяла, або оберемком кропиви. А тут просто ляпас, який швидко загоїться. Та й я впевнений, що Лера не хотіла доходити до такого.

— Ось бачиш — ти став на бік своєї дружини, а не дитини.

Любомир нахмурився й раптом злобно почав відстоювати свої кордони:

— А як я маю реагувати, коли моя донька спершу кидає навчання й приносить атестат, де самі п'ятірки, і не вище сімки за фізкультуру? Вона вже закінчила восьмий клас і переходить у дев'ятий, навіть не задумуючись, куди йти далі. Тільки те й робить, що сидить у телефоні й гуляє з однокласниками. А потім, після обґрунтованого покрання, вона не придумала нічого кращого, ніж красти в батьків гроші? Та ти б малого мене випорола так, що я б тиждень не міг сісти! А що зробили ми? Просто відвезли її до тебе на літо, щоб вона подумала про свою поведінку. Що ми отримали натомість від твого ніжного виховання? Вона вже втретє, чуєш, втретє, тікає з дому. Довела матір до того, що та дала їй ляпаса. Чи ти не вважаєш, що це вже занадто?! — він зиркнув на доньку, яка затихла, і, відмахнувшись, кинув: — Краще б я вже її бив змалку за кожен проступок. Може, була б більш вихованою й слухняною. Бо зараз я не знаю, як це все змінити. — повернувшись до матері, яка була в шоці, додав: — Кажеш, залишити й оцінити своє виховання? Думаю, це найкраща ідея за ці п'ять днів, за які наша дитина вже сіла нам в печінки. Все, Леро, сідай у машину — ми їдемо.

— Але ж ми не все...

— Досить, сідай, кажу! — ніхто не очікував такого від зазвичай спокійного й неконфліктного Любомира. Його дружина нервово глянула, як той із гуркотом сів у машину й одразу завів двигун.

— Вибачте, — похилила вона голову. — Я подзвоню, коли спадуть емоції. — і теж поспішила до машини.

Так бабуся з онукою залишилися біля забору самі. І баба Наташа заговорила перша:

— Це правда, що ти крала гроші? — не підводячи погляду, пробубоніла підліток.

— Я не зовсім крала... Я хотіла взяти ту суму, яку мені зазвичай давали на кишенькові витрати, щоб піти на вечірку з подарунком для друга. Я збиралася повернути ці гроші, коли мені повернуть кишенькові. Та мама застала мене, коли я взяла її гаманець із сумки. Вона зовсім не хотіла мене слухати. — поглянувши в блакиті очі старшої жінки — Бабусю, я ж не крадійка насправді. Мені просто потрібні були гроші саме тоді. Я усвідомила, що зробила неправильно, лише коли все це закрутилося. Та в той момент для мене було життєво необхідно потрапити на ту зустріч. Там були всі мої друзі з класу, і тільки я не могла бути там...

— Боже, боже... — дівчинка вже насупилася, очікуючи, що на неї знову налетить дорослий із повчаннями та криками та натомість почула тихий спокійний голос. — Скільки проблем сталося за такий короткий час. Та головне, Алісо, що тепер ти побудеш у мене вдома. Побачиш краї, де ріс твій батько. Відчуєш, як це — жити вільно без ваших багатоповерхівок і постійного руху машин. Хто знає, може, тобі все сподобається настільки, що не захочеш і їхати звідси. — дівчинка підвела очі й побачила щасливо усміхнену бабусю. — Знаєш, моя мати казала, що все, що не робиться, то на краще. Ходімо, бо все село вже чуло про нашу сварку. Досить розважати чужих людей нашим горем.

І вони враз зникли за хвірткою.