Розділ 11

— А що ти проти? — Сергій усміхнувся й, приобійнявши її однією рукою за талію, іншою смикнув повіддя. — Та вибору в нас не має, бо поіншому ти просто впадеш.

Фортуна рушила вперед. Від почуттів які вирували в середині дівчина буквально завмерла, навіть дихати перестала.

— Якщо будеш так напружуватися, завтра йти рівно не зможеш, — зауважив хлопець, відчуваючи її скутість. — М’язи зведе так, що плакати будеш.

Від його слів легше не стало, але Аліса вирішила бодай спробувати відновити нормальне дихання. З кожною хвилиною вона поступово звикала до ритмічного погойдування коня й до занадто близької присутності хлопця. Не можна було сказати, що це приносило їй шалене задоволення, але й відчуття огиди не було. Навпаки ставало якось спокійніше. Сергій вирішив відволікти дівчину від переживань розмовою.

— То кому ти квіти рвала посеред ночі? 

Дівчина рефлекторно глянула на букет, який досі міцно стискала в пальцях.

— Не знаю… Не мала якоїсь конкретної мети. Вони мені просто сподобалися, от і нарвала. А ти чого серед ночі катаєшся верхи?

— Бо вдень часу немає, — відповів Сергій, явно не бажаючи ділитися своїми справжніми думками і переживаннями.

Проте Аліса нарешті отримала шанс задовольнити інтерес, який виник у неї ще в машині, коли вона підслухала місцевих дівчат.

— І часто ти їздиш на вороному коні?

Це запитання щиро здивувало Сергія. Він навіть притишив Фортуну.

— Звідки ти взагалі знаєш про мого Ворона?

— Ну… Почула від декого.

— Ага, тобто ти підслуховувала чужі розмови, поки сиділа на тій покинутій зупинці?

— То покинута зупинка? — здивувалася Аліса, переводячи тему.

— А що ти думала, якщо там дах дірявий? Наше село не настільки бідне, щоб не відремонтувати потрібну будівлю. Просто автобуси сюди перестали ходити — у кожного тепер є машина, от маршрут і закрили. А без автобусів і зупинки стали непотрібними.

— А я й не знала…

— Ти багато чого не знаєш, — важко зітхнув він. — Але це не проблема. Проблема в тому, що ти не питаєш у тих, хто знає. Ось і потрапляєш у такі ситуації із яких тебе повинні рятувати інші.

Зупинивши кобилу біля подвір’я баби Наташі, він легко зіскочив на землю й допоміг злізти дівчині. Сергій швидко відпустив її й серйозно додав:

— Все, йди до хати й не поводься більше так безглуздо. Може, бродячих собак, які б тебе з’їли, тут і немає… Але є дикі звірі з лісу, значно небезпечніші й непередбачувані.

— Знову ти мене лякаєш своїми страшилками, — насупилася вона, вже зовсім не вірячи його словам.

— Хочеш — вір, хочеш — ні, — Сергій одним махом застрибнув у сідло й розвернув Фортуну, яка слухняно підкорилася господареві. — Якщо вже так прагнеш учитися на власних помилках, то роби це там, де через тебе не з’являться проблеми для інших. Но!

Кінь умить зірвався в шалений галоп, розчиняючись у нічній темряві. Аліса кілька секунд стояла нерухомо, проводжаючи його поглядом, а потім розвернулася й тихо пішла до хати. Було вже надто пізно, навіть собака полінувався вийти з будки. Швидко прошмигнувши, Аліса переступила поріг і враз її обхопили теплі, міцні обійми, а в ніс приємно вдарив густий запах свіжої домашньої випічки.

— Дитино, де ти була? — стривожено вдивлялися голубі очі старої бабусі в онуку. — Я скрізь тебе шукала.

Від того, як вона була перелякана, серце дівчинки здригнулося.

— Та я на полі квіти збирала… Ось, — і простягнула букет.

Стара жінка глянула на квіти й повільно перевела погляд на дівчину, яка явно почувалася винною. Важко зітхнувши, бабуся промовила, забираючи букет:

— Гарні, але більше так не роби. Бо в наших краях мисливці час від часу вовків ловлять. Хто знає, чи знову не з’являться…

Від цих слів по шкірі Аліси пробігли мурахи: цього разу Сергій, схоже, казав правду.

— Домовилися? — перепитала бабуся.

— Так, бабусю.

— Ну то ходімо спати.