Розділ 10

Іздалеку не було видно майже нічого, лише загальні риси. Страх швидко поступився місцем надії: їй здалося, що нарешті допомога близько. Вона замахала руками, намагаючись привернути увагу, й закричала:

— Ей!

Повіддя враз натягнулися, і кінь слухняно сповільнив крок, повертаючи в її бік. Коли вершник під’їхав ближче, Аліса розгледіла того, кого хотіла зустріти найменше.

— Ого, це прям-таки несподівано, — Сергій глянув на неї зверху вниз. Його зелені очі з цікавістю вивчали дівчину, яка притискала до грудей квіти й здивовано кліпала великими сірими очима.  — Що ти тут робиш, непосидюче ти лихо? Батьки знають, що ти знову втекла?

— Ні, не знають, — Аліса поспіхом сховала букет за спину, наче соромилася зізнатися, що причиною її нічного блукання стало звичайне захоплення красою квітів.

— То, напевно, зараз уже шукають, — хлопець кинув погляд у бік села. Воно залишилося далеко позаду, й у темряві було важко навіть вгадати, де саме розташовані будинки, якщо ти не місцевий.

— Ні, не шукають, — буркнула вона, і в ту ж мить відчула на собі зацікавлений погляд блондина.

— І чого б це тебе не шукали? Єдина донька зникла серед ночі, а їм байдуже?

— Хоч я й єдина дитина, та не впевнена, що аж так любима. А не шукають, бо зайняті зовсім іншими «важливими» справами.

— А-а-а… Напевно, тітка Лера таки перебрала лишнього. Воно й не дивно: від мого батька із-за стола або котяться, або їх переносять на руках. Мало хто здатний піти на своїх двох. Дивно, як твій батько взагалі втримався. Ну то що, підвезти тебе назад? Чи будеш далі блукати полями, як Мара?

— Не хочу я більше гуляти… а раптом мене собаки з’їдять?

— Ти що, досі віриш у ту байку? — Сергій пирхнув зі сміхом, а кобила під ним невдоволено загребла копитом землю, привертаючи його увагу. — Тихо, Фортуно, тихо… Зараз поскачемо, тільки цю мандрівницю відвеземо, і відразу — чимдуж.

— А тебе самого вдома не шукають? — у відповідь його тону кинула Аліса.

Хлопець спритно зліз із сідла й підійшов ближче.

— А чого б мене шукали?

— Як чого? Та ж причина, що й у мене. Ти ж мій одноліток, тобі теж не можна гуляти вночі полями, ще й верхи на коні.

— Це тобі не можна, а мені якраз дозволено, — Сергій усміхнувся й легенько тикнув пальцем її в нахмурене перенісся. — Бо я місцевий, а ти — міська дурочка.

Аліса враз обурено відбила його руку й злобно процідила:

— З якого це дива я дурочка?!

— А хто ще вештається серед ночі місцевістю, якої взагалі не знає?

Дівчина запнулася, не знаходячи слів для відповіді.

— Отож-бо й воно. Досить сперечатися. Ти колись каталася верхи на коні?

— Ні.

— Ти хоч щось пробувала, окрім як сидіти на задньому сидінні машини й невдоволено сопіти? — знову нахмурившись дівчина промовила:

— А ти завжди строїш із себе гарного хлопчика тільки тоді, коли тобі вигідно? Із дорослими ти як шовковий, а зі мною лише прискіпуєшся та обзиваєш.

Хлопець ще ширше усміхнувся на її здивування й відповів:

— Я ніколи не називав себе гарним хлопчиком. Те, як я поводжуся, залежить від того, як ставлюся до людей.

— Тобто до мене ти не дуже ставишся?

— Не було причин ставитися інакше. То що, наважишся вперше залізти на коня, чи залишишся тут? Бо наша розмова заходить не туди, і ми так і будемо стояти й сперечатися. А це в мої плани не входило. Тому вирішуй.

— Я спробую. — буркнула дівчина.

— От і добре. Повертайся до мене спиною. Я тебе підкину: схопишся за сідло, поставиш ногу ось сюди й підтягнешся вище.

Перш ніж Аліса встигла бодай щось усвідомити, Сергій підхопив її, мов легку пір’їнку, й майстерно посадив прямо в сідло. Вона лише кілька разів кліпнула очима, і вже опинилася на дивовижній висоті. Панорама нічного степу, що відкрилася згори, змусила її розкрити рот від захоплення. Та за мить вона болісно клацнула зубами: Сергій, застрибнувши позаду, ненароком штовхнув її вперед.

— Ну що, зручно сидиш? — його голос прозвучав за її спиною. — Сідло велике, для дорослих, місця вистачить нам обом.

Відчувши, що вони сидять так близько, що його гаряче дихання торкається її шиї, Аліса враз почала протестувати:

— Це що… ми отак і їхатимемо? Майже обійнявшись?!