Розділ 9

Любомир витратив безліч сил, щоб нарешті вкласти друга спати. Втомлено вдихнувши прохолодне нічне повітря, він пішов забирати безпритомну дружину, аби донести її до будинку матері. Ось так, втративши чимало часу, він нарешті дотягнув і себе, і Леру до хати. Випадково не втримавши, сильніше, ніж треба, грюкнув дверима веранди. Від гучного звуку всі, хто був у домі, одразу прокинулися.

Назустріч підбігла мати Любомира:

— Ой, Господи, що ж ви так понабиралися?! — вона докірливо глянула на сина, який цілеспрямовано тягнув дружину до ліжка, вже застеленого для них.

— Ну, мамо… Нечасто буваю в рідних краях, от і перебрали трохи на радощах, — поклавши дружину, Любомир почав стягувати з неї взуття.

Раптом Лера різко розплющила очі й судомно прикрила рот долонею.

— Так, почекай, я зараз принесу миску! — вигукнув чоловік і кинувся на кухню.

Усе це мовчки спостерігала Аліса, яка спеціально вибігла, щоб поговорити з батьками, коли ті повернуться. Їй було і гидко, і неймовірно прикро бачити їх у такому стані. Адже їй вони готові докоряти за будь-які дрібниці, а власні жахливі вчинки чомусь вважають нормою.

Коли батько підбіг назад із мискою, а з кімнати почулися неприємні звуки, поруч запричитала із дівчиною бабуся, прикриваючи рот пробурмотіла:

— Боже, Боже… — Це було останнє, що Аліса вже не змогла витримати.

Дівчина швидко вискочила з хати. Свіже, прохолодне повітря вмить овіяло її розгарячіле обличчя. Надворі панувала глибока ніч, та завдяки повному місяцю навколо було видно. Вона знову відзначила відмінність цього села від улюбленого міста — відсутність вуличного освітлення. І на дорозі, і в полі царювало лише місячне світло.

Постоявши хвилину в сумнівах, вона все-таки наважилася пройтися. Куди завгодно, аби лишень подалі звідси. Зробила крок до вуличних дверей, але швидко передумала й пішла в інший бік — туди, де був город бабусі Наташі. Собака, почувши шум кроків, вискочив із будки, смикаючи ланцюг, і загарчав, налякавши дівчину. Аліса поспішно пройшла повз тварину та закрила за собою дерев’яну хвіртку.

Вийшовши на город, вона ще виразніше почула, як стрекотять коники й як вітерець шурхотить травою. Прохолода й ця нічна музика спокусили її піти далі. Довкола хати тяглися інші городи, без чітких меж між ними. Лише вузька стежка, заросла травою, вела вперед, і саме нею неквапливо йшла Аліса.

Заворожено дивлячись на повний місяць та роздивляючись зірки, вона переходила від поля до поля. Так дійшла до відкритого простору, де лише зрідка траплялися кущі чи самотні дерева. Десь у повітрі розлився солодкий, незвичайний аромат, який привернув її увагу. Озирнувшись, Аліса помітила квіти, що дивним чином розкрилися серед ночі. Вдихнувши їхній запах, вона не змогла визначити, на що він був схожий.

Вирішивши нарвати букет і взяти його із собою, дівчина крок за кроком ішла далі полем. І ось, коли в руках уже був цілий охапок нічних квітів, Аліса підняла голову, щоб визначити дорогу назад. Та за мить зрозуміла: вона зовсім не знає, звідки прийшла. Покружлявши на одному місці, не змогла навіть побачити городи, які, здавалося, ще недавно проходила повз. Довкола простягалося відкрите поле, без жодного дерева чи орієнтира.

Усвідомлення того, що вона загубилася, швидко накрило її з головою. Посмішка миттю зів’яла, і, тримаючи букет у руках, дівчина знервовано вдивлялася навсібіч, шукаючи шлях назад.

Раптом у нічній тиші почулося ритмічне, глухе гуркотіння, наче з’явилося нізвідки. За звуком здавалося, що щось невпинно наближається. Спершу Аліса злякалася й почала вдивлятися в темряву, намагаючись розгледіти джерело. І ось її погляд зачепився за силует: на коні верхи їхав хтось.