Розділ 6

Блондин припаркував велосипед біля магазину й уже збирався зайти всередину, як помітив сірі очі, що пильно дивилися на нього з зупинки. Сергій здивувався, але вирішив спершу виконати доручення: поки крамниця не зачинилася, потрібно було докупити все, що забули минулого разу.

Щойно він переступив поріг, дівчина його віку за прилавком розпливлася в усмішці й кокетливо заправила пасмо чорного, як вугілля, волосся за вухо.

— Щось ти сьогодні, Сергійку, зачастив, — промовила вона з щасливою посмішкою.

Хлопець усміхнувся у відповідь, поклавши лікті на прилавок і дружньо сказав:

— Галю, я ж не винен, що батько мене ганяє щоразу, як згадає, що щось забув купити. Хоча сам складав список, а винним залишився я, що не передбачив це. Краще б зараз на ставку купався й біди не знав, ніж оце катаюся туди-сюди.

Брюнетка зніяковіла й знову смикнула те саме пасмо.

— Мені теж не солодко. Цілий день за прилавком у таку спеку особисте катування від моєї мами. Тому я б теж не проти скупатися… Може, підемо разом сьогодні? Після дев’ятої, як закінчу з роботою? — вона крадькома зиркнула на блондина.

Сергій уже збирався погодитися, але мимохідь глянув у вікно на закинуту автобусну зупинку. Вирівнявшись, він діставав із рюкзака пакет та список і промовив:

— Напевно, сьогодні не вийде. Пам’ятаєш дядька Любомира?

— Чого б це не пам’ятати? Син баби Наташі, — байдуже відказала Галина.

— Ага. Так ось, він привіз до нас на літо свою доньку.

— І що? — незацікавлено перепитала дівчина, несвідомо склавши руки на грудях.

— Та те, що вона не встигла приїхати, а вже шелесту навела на все село. Люди гудуть, що з’явилася якась дивна міська цаца: ні з ким не вітається і на всіх вовком дивиться.

— А-а-а, так це вона там сидить? — Галя кивнула в бік зупинки. — І що вона там чекає? Коли приїде автобус, якого вже років десять немає? — хіхікнула вона зі свого ж жарту.

— Та хто їх знає, тих міських… Добре, дай мені ще ковбаси та два кілограми отих смачних цукерок.

— Дивний вибір. — дівчина вже повернулася, щоб набирати в кульок цукерки.

— Та до нас і дружина дядька Любомира долучилася, от і довелося за солодким їхати.

— З тебе сімсот вісімдесят дев’ять гривень, — підрахувала Галя.

Хлопець дістав тисячу.

— Дай двісті решти, і я поїхав, бо часу обмаль.

Дівчина швидко знайшла потрібні купюри та передала хлопцю.

— Я наступного разу віддам решту, коли більше часу в тебе буде, — почала вона.

— Та припини, Галю, купи собі маленьку цукерку чи що ти там любиш на ті гроші, — Сергій підморгнув їй і забрав пакунки.

Продавчиня провела його поглядом, повним щирого кохання.

Не здогадуючись про це, блондин швидко закинув усе на кермо велосипеда, осідлав його й під’їхав прямо до зупинки. Помітивши його, Аліса враз підтягнулася, сіла струнко, склала руки на грудях і демонстративно відвернулася.

— Ти що тут робиш, загублене лихо?

— Не твоє собаче діло.

— Ого, як грубо, — Сергій уже майже передумав продовжувати розмову, та згадав, як дядько Любомир хвилювався за власну доньку. — Ех, знаєш, мені чесно байдуже, чи з’їдять тебе тут безпритульні собаки. Просто вирішив перепитати, що ти тут забула. Не хочеш — не говори.

Він уже розвернув кермо велосипеда, щоб рушити з місця, як дівчина не змовчала:

— Які собаки? — Аліса враз перелякалася й почала озиратися. — Тобто… мене можуть з’їсти?

— А ти що, не знала? Дивно. Баба Наташа мала б попередити. Якщо, звісно, ти спромоглася її про це спитати перед тим, як піти гуляти. У нас тут зграя бродячих псів бігає. Вони такі голодні, що після заходу сонця кидаються на все живе, що їм зустрічається.

— Нісенітниці верзеш.

— Не віриш? То поглянь навколо — ні душі. Навіть магазин зачиняється хоча ще не темно.

І справді, брюнетка за прилавком уже опускала ролети. Побачивши, що Сергій дивиться на неї, Галя помахала рукою й крикнула:

— Чекатиму тебе завтра! — і швидко пішла в бік своєї вулиці.

— Бачиш, як вона поспішає? От і я хочу швидше звідси чкурнути, а не тобі розказувати, як тут усе є, — Сергій чудово знав, що село порожніє, бо настав час порати господарство й доїти корів. Але наївна міська дівчина легко могла клюнути на гачок.

І справді, Аліса аж підскочила, коли здалеку почувся голосний гавкіт, перемішаний із муканням.

— А… що мені робити? — вона нервово почала заламувати пальці.

— Сідай на раму, підвезу по-швидкому, — він ледь стримався, щоб не усміхнутися, зберігаючи серйозний вираз обличчя.

Дівчина підійшла до велосипеда й завмерла, не знаючи, як правильно сісти.

— І чого стоїш? — здивувався Сергій, помітивши, що вона завмерла.

— А як мені сісти, щоб було зручно?

— Зручно? Ти що, ніколи на рамі не їздила? — його брови піднялися від подиву на все те, що творила ця балувана дівчина.

— Та якось не доводилося, — буркнула вона.

Хлопець ледве стримався, щоб не закотити очі до неба. Він лише важко зітхнув і скомандував:

— Тягни сюди свою п’яту точку, — він вказав на раму спортивного велосипеда, — і міцно тримайся за кермо.

На подив Сергія, Аліса слухняно виконала вказівку, час від часу нервово озираючись у бік, звідки долинав собачий гавкіт.

— Ну що, умостилася?

— Наче так.

— Тоді тримайся! — і хлопець рушив у напрямку їхньої вулиці.