Розділ 4

На всі ці крики, що раптово стихли, з подвір’я вибіг Любомир. Він нервово глянув на дружину, потім услід доньці, яка стрімко віддалялася. Лера ж лише склала руки на грудях і байдуже дивилася їй услід, навіть не збираючись наздоганяти.

— Оце так ти вирішила конфлікт? — обурився чоловік. — Зі мною вона хоча б розмовляла без крику! А тепер піде казна-куди й загубиться!

Дружина подивилася на нього з відвертим скепсисом:

— І куди вона піде? До місцевого магазину? Ти забув, що наша принцеса навіть за хлібом звикла їздити на машині? У неї ноги заниють уже через п’ять хвилин такої ходьби. Взагалі, фізичні навантаження їй підуть тільки на користь. Може, так дурні думки з голови вивітряться. Не хвилюйся, сама повернеться. Якщо, звісно, гордість дозволить дорогу назад спитати у когось. А втім, це твої рідні місця, донька схожа на тебе зовнішніми рисами — місцеві самі її назад приведуть.

Лера розвернулася й пішла у двір до свекрухи.

Бабуся Наташа саме виходила з погреба, тримаючи в руках великий бутель торішньої сливової наливки. Лера підбігла й запропонувала:

— Давайте я заберу його, вам же важко. Чому відразу не сказали, що це не маленька пляшка? Хтось із нас пішов би сам у погріб.

Стара вдячно передала ношу невістці й полегшено підіймалася крутими сходами:

— Ви там нічого не знаєте, де що лежить, тому й сама пішла, — сказала вона, помітивши у відкритій хвіртці свого сина.

— А що там Любомир робить? — кивнула вона на нього, адже він досі стояв біля хвіртки, мов кам’яна статуя.

— Ой, не зважайте, — розвернулася до веранди Лера. — Донька вирішила продемонструвати свій норовистий характер і пішла геть. От він і стоїть, чекає, поки вона повернеться.

Бабуся Наташа стривожено поглянула на невістку:

— А чи точно все буде добре? Дитина ж уперше в селі. Вона ні курей, ні корів, ні поросят зроду не бачила. Може злякатися й загубитися ще… — стара хвилювалася так само, як і її син.

— Та де вона загубиться, там і знайдеться, — відмахнулася Лера. — Вона вже доросла дівка, язик має — спитає дорогу назад. Ходімо краще вашу наливку куштувати, перед тим як ми її розіллємо в менші пляшки та понесемо гостинцем.

Жінки зайшли до будинку. Любомир ще трохи постояв, збираючись зачинити хвіртку, аж раптом помітив Сергія, який повертався на велосипеді з повними пакетами на кермі.

— Сергію! — гукнув чоловік і вибіг на дорогу.

Біловолосий хлопець різко загальмував, закрутивши заднє колесо в ефектному дрифті.

— О, дядьку Любомире! А я якраз із магазину. У нас уже майже все готово, щоб ви йшли до нас, — весело відрапортував він.

— Це добре, — знервовано відповів чоловік, поглянувши в напрямку центру села.

Помітивши його стан, хлопець миттєво перестав усміхатися:

— Щось сталося? — його зелені очі завмерли на другові батька в очікуванні відповіді.

— Та нічого серйозного поки що… Слухай, ти дорогою моєї Аліси не бачив?

Блондин озирнувся на шлях, яким щойно їхав:

— Та чесно кажучи, і не помітив… — він на мить замислився, намагаючись відмотати спогади назад, і згадав насуплену сірооку дівчину, яка від самого початку їхнього знайомства тільки те й робила, що хмурилася. — А точно бачив! Вона йшла в напрямку центру села. Щось не так?

Любомир глянув на хлопця, який кардинально відрізнявся від його доньки: відкритий, щирий, завжди готовий допомогти. Вирішивши, що немає сенсу навантажувати таку «золоту дитину» проблемами, які виникли через його власні помилки у вихованні доньки, він відповів:

— Ні, все добре. Просто вона не тутешня, рідко виїжджала з міста, а тут вирішила сама прогулятися. От батьківське серце й не на місці.

Почувши це, Сергій широко посміхнувся. Навіть не стримав смішок і швидко прикрив його кулаком, щоб приховати. Побачивши реакцію хлопця, Любомир теж усміхнувся:

— Та знаю я, що вона вже доросла для таких прогулянок. Все не можу з цим фактом змиритися.

— Ну, у мого батька нас п’ятеро, то якби він так за всіма переживав, уже зовсім лисим був би, не тільки сивим, — поглянувши в карі очі чоловіка, додав: — То що мені передати вашому найкращому другові? Коли вас чекати? Він там уже всю свою колекцію віскі дістав.

Любомир важко зітхнув:

— Десь через годинку. Я прийду разом із дружиною, сподіваюся, він не буде проти. 

— Та чим більше людей, тим веселіше. Батько ніколи не був проти, коли компанія велика. А от якщо хтось пообіцяв і не прийшов, тоді він справді ображається.

— Дивно, що за ці роки Мирон зовсім не змінився, — добавив задумано Любомир і, поглянувши на сумки, які висіли на кермі велосипеда, додав:

— Сподіваюся, після зустрічі з твоїм батьком ми зможемо повернутися на своїх двох.

— Це вже залежить від вашого здоров’я! — засміявся Сергій, знову стаючи на педалі. — Батько сказав, що не відпустить вас, поки не розкаже все, що сталося за ці чотири роки, поки ви не бачилися. Чекаємо! — і він стрімко помчав далі вулицею.

Любомир лишився сам і гірко всміхнувся:

— Ех, може, я справді жахливий батько? Треба перепитати, як Мирон виховує своїх дітей, що в нього виходять такі чемні… — і, похитавши головою, пішов до хвіртки, щоб попередити, що вже потрібно вирушати до друга.