Розділ 2

Під'їхали до іншої будівлі. Охайної хатини з білої цегли з яскраво-блакитними віконними рамами. Машина зупинилася, батько сімейства першим вийшов, а за ним і дружина. Темно-сині залізні ворота, в колір віконних рам, відчинилися, і назустріч їм вийшла повністю сивоволоса жінка. Її ясні блакитні очі радісно засяяли, побачивши власного вже дорослого сина. Спочатку її міцно обійняв він, а потім і невістка.

— Давно не бачилися, мамо. Як ти тут поживаєш?

— Сину, та ми ж тільки вранці говорили по телефону через інтернет! — засміялася стара.

— Е ні, екран — то не те… — почав був філософствувати Любомир, та мати його перебила:

— А де ж моя внучка?

На що невістка підійшла до задніх дверей і промовила:

— Ось вона, і відчинила їх. Там їх чекала знову насуплена дівчина, яка не поспішала виходити. Тому матір вирішила пришвидшити події: — Гей, принцесо, скоро карета перетвориться на гарбуза. Тому час вжевиходити.

— Я нікуди не піду! — розлючено пробурмотіла Аліса, втиснувшись у сидіння.

Лера нервово відвернулася й провела рукою по волоссю, заправляючи його назад. У ній вирували емоції, які з кожною такою витівкою дівчинки доводили її майже до втрати самоконтролю. Поглянувши на невістку, стара жінка ніжно посміхнулася. Їй згадалося, як це колись було в неї.

— Ну такі вони, сучасні підлітки, — лише хихотнула бабуся; самі батьки дитини були занадто напружені для жартів. Побачивши це, бабуся Наташа швидко зробила висновки й озвучила план дій: — Давайте дамо їй час змиритися з подіями. Ви привезли всі речі, які їй знадобляться?

— Так, усе в багажнику, — відповів Любомир, і дорослі пішли розвантажувати машину.

З подвір'я долинав гавкіт собаки, кудахкання курей і качок та рохкання поросят із сараю. Від самої суміші цих звуків Алісі хотілося вити. Вона поглянула на батька, який уже закінчив усе переносити й лишилося забрати лише доньку. Він сів до неї так само, як вона сиділа, й, поглядуючи збоку на дівчинку, почав говорити:

— Тобі справді так сильно не хочеться провести тут літо? Тут насправді чудово, і після завершення ти матимеш неповторні спогади. Повір мені. Та й це краще, ніж на пляжі заморських бліх годувати.

— Тут немає нічого для нормального життя! Ні торгових центрів, ні кіно, ні супермаркетів! Що я тут робитиму ці два місяці? — повернулася дівчина обличчям до батька.

— Ну, тут лише на перший погляд нічим зайнятися, а як звикнеш і не помітиш, як два місяці пролетять.

— Я швидше пішки до міста дійду, ніж звикну до цього злиденного села! Фактично ви залишаєте мене в тюрмі, у повній ізоляції від цивілізації.

— Припини лихословити про місце, де я ріс, Алісо. Всі мої найтепліші спогади дитинства пов'язані саме з ним.

— То чого ж ти тут не залишився, а подався в місто, якщо тут так круто? — уколола дівчинка.

— — Бо коли твій дідусь раптово помер, мені було лише шістнадцять. Саме мені довелося заробляти гроші, щоб утримувати родину як єдиному чоловікові в сім’ї. Бабуся Наташа не могла покинути господарство, та й у ті дні вона ледве мала сили жити. Гроші потрібні були спершу на похорон, а потім на ліки. Отак я й опинився в місті, щоб погасити борги, які взяв у односельців. А потім зустрів твою маму — все закрутилося… І ось тепер я живу в великому місті, маю власну квартиру, невеликий бізнес і дружину з уже майже дорослою донькою.

— Вибач… Я не хотіла тебі нагадувати про минуле, — тихо мовила вона, опустивши голову.

Поглянувши на доньку, батько вирішив трохи поступитися:

— Знаєш, можеш залишитися в машині. Ось тобі ключі. Лера вирішила піти зі мною до Мирона — ти бачила його сина. Тому вирішили поїхати до міста назад уже завтра вранці. Час є, сиди, налаштовуйся. Якщо надумаєш зайти до хати, коли ми підемо в гості, бабуся Наташа чекатиме тебе вдома. Вона наготувала пиріжків та багато різних смаколиків. Як зголоднієш — заходь. 

Батько вийшов і зачинив за собою двері.

Дівчина не вірила власним очам. Навіть тато, який завжди їй у всьому поступався, цього разу виявився непохитним. Вона втомлено оперлася об спинку сидіння й стала обдумувати новий план, як переконати батьків забрати її із собою. Тепер у неї був час лише до завтрашнього ранку, бо потім її справді залишать тут.

Час ішов, а до неї так ніхто й не вертався. Уже й у горлі пересохло, та й їсти захотілося. Скільки вона тут просиділа — не знала, бо телефон забрали разом із усіма іншими гаджетами на знак покарання. Їх вимкнули й залишили у домашньому сейфі. Наче мало їй було того, що її запроторили в занедбане село на два місяці.

Перед тим, як втратити зв’язок, Аліса хотіла попередити своїх друзів — та не вийшло. У спільному чаті подружки всі в один голос хвалилися майбутніми планами на літо, тоді як Алісі залишалося лише посміхатися й підтримувати розмову, так і не наважившись розповісти про свої. Вона робила все, щоб звести до мінімуму ризик того, що друзі дізнаються про її власну поїздку. Сказала тільки, що розповість усе в деталях після канікул, і попередила, що зовсім не матиме зв’язку. Почувши це, дівчата захихотіли й заявили, що секретність у тому, що Аліса їде за кордон, була зайвою. Аліса лише хмикнула.

Найприкріше було те, що Вадим, найпопулярніший хлопець у класі, запропонував усім зібратися на вихідних у нього — перед тим, як роз’їдуться на канікули по різних містах і країнах. Він хотів влаштувати вечірку на згадку про їхній випуск із восьмого класу. Та Алісі довелося лише посміхнутися й м’яко відмовити, не пояснюючи причини. Тепер замість вечірки мрії її чекало глухе село, залізні ворота й крики тварин цілодобово — наче в контактному зоопарку, який вона ненавиділа саме через бруд і запахи.

Поки вона сиділа, все перекручувала й пережовувала у власній голові, що ж тепер робити. Раптом вулицею пройшли дві дівчинки-ровесниці. Вони жваво щось обговорювали й цим вивели Алісу з власних думок. Їхні голоси стало чітко чути, коли вони підійшли ближче до машини, де сиділа притихла Аліса.