Епілог

Кажуть, життя ніколи не запізнюється.
Запізнюються лише люди.
Іноді ми так боїмося зробити неправильний крок, що не робимо жодного.
Чекаємо.
Зволікаємо.
Сподіваємося, що час зачекає разом із нами.
Та час ніколи не чекає.
Він тихо перегортає сторінки нашого життя, незалежно від того, готові ми до цього чи ні.
Минув рік.
Англія зустрічала нову весну.
Парки знову вкрилися молодою зеленню, старовинні вулички наповнилися ароматом квітів, а університет, у якому працювала Ліна, жив своїм звичним життям.
Та сама робота.
Ті самі аудиторії.
Ті самі студенти.
І лише вона сама стала зовсім іншою.
Одного дня до Англії остаточно переїхав Даніель.
Він отримав роботу за фахом, швидко освоївся в новому місті й невдовзі вони вже купили невеликий, але затишний будинок неподалік парку, де колись Ліна любила гуляти сама.
Тепер вона вже ніколи не гуляла там наодинці.
Життя навчило її дивній істині.
Справжнє кохання не завжди приходить тоді, коли ми його шукаємо.
Іноді воно знаходить нас саме тоді, коли ми перестаємо жити минулим.
Макс і Софі також залишилися разом.
Їхнє життя було спокійним і передбачуваним.
Вони навчилися співіснувати, хоча між ними вже не було тієї пристрасті, яка колись об'єднала їх.
Іноді людей тримає поруч не кохання.
А роки, проведені разом.
Звички.
Спільні спогади.
І бажання не починати все спочатку.
Марк ще довго згадував Ліну.
Та згодом і він зрозумів: деякі історії потрібно відпустити, щоб у серці з'явилося місце для нових.
Він більше не жив минулим.
Не шукав винних.
Не дорікав долі.
Лише одного разу, проходячи університетським парком, він усміхнувся сам до себе.
Бо вперше спогад про Ліну вже не завдавав болю.
Він став просто світлим спогадом.
Таким, який назавжди залишається частиною людини.
А Давид, як і раніше, іноді повторював фразу, яку колись сказав Маркові:
— Найважливіші рішення потрібно приймати серцем, але відповідати за них — розумом.
Мабуть, саме в цьому й полягає дорослість.
Одного теплого весняного вечора Ліна й Даніель сиділи на лавці біля невеликого озера.
Навколо цвіли дерева.
Легкий вітер колихав гілки, а сонце повільно ховалося за горизонтом.
Даніель узяв Ліну за руку.
— Пам'ятаєш той день на Мальдівах, коли я випадково заступив тобі сонце?
Ліна засміялася.
— Пам'ятаю.
— А я тоді дуже хвилювався.
Боявся, що ти скажеш: «Вибачте, я хочу побути сама».
— І даремно боявся.
— Так.
Він усміхнувся.
— Виявляється, іноді достатньо одного кроку, щоб змінилося все життя.
Ліна поклала голову йому на плече.
— А іноді достатньо однієї зустрічі.
Вони мовчки дивилися на захід сонця.
Кожен із них знав: якби колись життя не поставило перед ними непростих виборів, вони, можливо, ніколи б не зустрілися.
І тоді Ліна тихо промовила:
— Знаєш... Я більше ні про що не шкодую.
Даніель усміхнувся.
— Бо кожна дорога, навіть найскладніша, зрештою приводить нас саме туди, де ми повинні бути.
Вона міцніше стиснула його руку.
Попереду на них чекало ще багато світанків.
Багато подорожей.
Багато мрій.
І ціле життя, яке вони тепер хотіли пройти разом.
Бо справжнє щастя — це не знайти ідеальну людину.
Справжнє щастя — зустріти того, поруч із ким можна бути собою.
 

Дорогі читачі! Якщо ви дочитали до кінця цю книгу, і бачите цей запис! Тоді я бажаю вам гарного дня! Усміхніться! І не сумуйте! А також підписуйтесь на мою сторінку, залишайте коментарі, ставте ❤️ та читайте мої наступні книги! І дякую вам, за те що ви є!