Глава 36

Після розмови Марк мовчки вийшов із кафе разом із Ліною.
Надворі вже остаточно стемніло.
Осіннє повітря було прохолодним, а після дощу місто ніби засяяло ще яскравіше. Ліхтарі відбивалися в мокрій бруківці, машини неквапливо проїжджали повз, а перехожі поспішали додому.
Кілька хвилин вони йшли поруч мовчки.
Біля автобусної зупинки Марк зупинився.
— Давай я проведу тебе додому, — тихо запропонував він.
Ліна похитала головою.
— Не потрібно.
— Точно?
— Так. Мені зараз хочеться трохи побути наодинці.
Марк уважно подивився на неї.
Він зрозумів, що не варто наполягати.
— Добре.
Він ледь усміхнувся.
— Бережи себе.
— І ти.
Автобус саме під'їхав до зупинки.
Ліна піднялася сходами, ще раз кивнула Маркові на прощання й сіла біля вікна.
Автобус повільно рушив.
Вона дивилася на вечірнє місто, яке пропливало за склом.
Її думки були заплутаними.
Слова Марка.
Його зізнання.
Його поцілунок.
Усе це ще зовсім недавно змусило б її серце шалено калатати.
Та тепер усе було інакше.
Вона більше не відчувала тієї впевненості, що колись саме Марк був її майбутнім.
За останні тижні життя несподівано змінило напрямок.
І в цих змінах уже був Даніель.
Ліна подумала про нього й мимоволі усміхнулася.
Вона згадала їхні прогулянки берегом океану, його щирість, легкість у спілкуванні та обіцянку приїхати до Англії.
І вперше за довгий час вона не поспішала робити вибір.
Вона просто дозволила життю самому розставити все на свої місця.
Повернувшись додому, Ліна перевдягнулася, зробила собі чашку теплого чаю й сіла на диван.
Ледь вона встигла взяти до рук телефон, як на екрані з'явився відеодзвінок.
«Даніель».
Ліна одразу усміхнулася й натиснула кнопку відповіді.
— Привіт! — почувся його веселий голос.
— Привіт.
— Як минув день?
— Насичено.
— Судячи з твого обличчя, сталося щось важливе.
Ліна кілька секунд мовчала.
Потім вирішила не приховувати правду.
— Сьогодні я зустрічалася з хлопцем, із яким колись була в стосунках.
Усмішка Даніеля стала стриманішою.
— Справді?
— Так.
— І... як усе пройшло?
Ліна чесно відповіла:
— Він хоче повернути наші стосунки.
На тому боці запанувала тиша.
Даніель відвів погляд убік.
— Розумію...
Вона одразу помітила, як змінився його настрій.
— Даніелю...
Він знову подивився на неї.
— Вибач. Просто... не очікував почути це.
Він усміхнувся, але в його очах уже читалося хвилювання.
— І що ти йому відповіла?
— Поки що нічого.
Я сказала, що мені потрібен час.
Даніель повільно кивнув.
— Це чесно.
Він замовк на кілька секунд.
— Можна я теж буду чесним?
— Звичайно.
— Мене це трохи лякає.
Ліна уважно слухала.
— Не тому, що я тобі не довіряю.
А тому, що минуле іноді має дивну силу.
Особливо коли люди колись сильно кохали одне одного.
Я боюся, що одного дня ти зрозумієш, що хочеш повернутися до нього.
Ліна спокійно похитала головою.
— Мені ти подобаєшся! Цим можеш не хвилюватися, я хочу перегорнути цю сторінку. Можливо там де зачиняються одні двері, відкриваються інші...
Не хочу обіцяти того, в чому сама ще не впевнена.
Але одне знаю точно.
Я більше не хочу жити минулим.
Даніель уважно дивився на неї.
Його напруга трохи зникла.
— Дякую.
— За що?
— За те, що сказала мені правду.
Не приховала.
Не вигадала красивої історії.
Ліна усміхнулася.
— Після всього, що мені довелося пережити, я зрозуміла одну річ.
Будь-які стосунки починаються з довіри.
А довіра починається з чесності.
Даніель відповів теплою усмішкою.
— Саме тому ти мені й подобаєшся ще більше.
Ліна опустила очі.
Ці слова прозвучали просто.
Без гучних обіцянок.
Але саме в цій простоті було щось особливе.
За вікном тихо шумів осінній дощ.
Та тепер цих двох людей уже поєднувала не лише випадкова зустріч на острові.
Їх поєднувало бажання бути чесними одне з одним, навіть тоді, коли правда могла виявитися непростою.

Осінь поволі розфарбовувала Англію у золотаві й багряні кольори.
Ліна знову звикала до робочого ритму, лекцій, студентів і щоденних турбот.
Та цього разу в її житті з'явилося дещо нове.
Щовечора майже в один і той самий час лунав дзвінок.
— Привіт, як минув день? — усміхаючись, запитував Даніель.
І кожна така розмова непомітно ставала дедалі довшою.
Вони могли годинами говорити про все.
Про роботу.
Про подорожі.
Про дитячі спогади.
Про улюблені книги.
Про місця, які ще мріяли відвідати.
Іноді вони просто мовчали, слухаючи голос одне одного.
Ліна й сама не помітила, як почала чекати цих дзвінків.
Їй подобалася його щирість.
Подобалося, що він умів сміятися навіть із дрібниць.
Подобалося, що поруч із ним не потрібно було нічого доводити.
Він не намагався здаватися кращим, ніж був.
Просто залишався собою.
І саме це поступово підкорювало її серце.
Натомість із Марком вони спілкувалися дедалі рідше.
Він і далі намагався поговорити із нею.
Іноді телефонував.
Та їхні розмови вже не були такими легкими, як колись.
Одного вечора Ліна зрозуміла, що більше не хоче залишати все недомовленим.
Вона сама написала Маркові.
«Можемо зустрітися? Потрібно поговорити.»
Він відповів майже відразу.
«Звичайно.»
Вони зустрілися в невеликому парку неподалік університету.
Повітря було прохолодним.
Листя тихо шаруділо під ногами.
Марк одразу зрозумів, що ця зустріч буде непростою.
Ліна зупинилася біля лавки.
Кілька секунд мовчала.
Потім спокійно сказала:
— Марку... Я дуже вдячна тобі за чесність.
За те, що ти розповів мені про своє минуле.
За те, що намагався все пояснити.
Він уважно слухав.
— Але я теж повинна бути чесною.
Марк відчув, як серце почало битися швидше.
— Я слухаю.
Ліна глибоко вдихнула.
— Мені подобається Даніель.
Ці слова прозвучали тихо.
Але для Марка вони виявилися голоснішими за будь-який крик.
Він опустив очі.
Ліна продовжила:
— Я не можу сказати, що це вже кохання.
Можливо, ще ні.
Але мені добре поруч із ним.
Мені легко.
Я усміхаюся значно частіше.
І вперше за довгий час не озираюся назад.
Марк мовчав.
— Я не хочу тебе обманювати.
Не хочу давати надію, якщо сама вже відчуваю, що моє серце поступово обирає інший шлях.
Він повільно кивнув.
— Значить... я запізнився.
Ліна сумно усміхнулася.
— Мабуть, так.
Марк кілька секунд дивився кудись удалину.
Потім тихо промовив:
— Знаєш... Найболючіше навіть не те, що ти обрала іншого.
Найболючіше те, що колись я сам дав цьому шанс статися.
Якби тоді я більше довіряв тобі, а не своїм страхам...
Можливо, сьогодні все було б інакше.
Ліна м'яко похитала головою.
— Не звинувачуй себе.
Минулого вже не змінити.
Його можна лише прийняти.
Марк ледь усміхнувся.
— Давид колись сказав мені одну річ.
Я тоді не повірив.
Він сказав: «Якщо людина постійно живе вчорашнім днем, одного ранку вона прокинеться і зрозуміє, що все найкраще вже сталося без неї».
Здається... тепер я нарешті зрозумів, що він мав на увазі.
Ліна мовчки дивилася на нього.
Їй було щиро шкода Марка.
Але жалість ніколи не ставала основою для кохання.
Вона зробила крок уперед.
— Я дуже хочу, щоб ти був щасливий.
По-справжньому.
І колись обов'язково будеш.
Марк усміхнувся.
Цього разу без болю.
Без образи.
Лише з легким сумом.
— А ти...
Будь щасливою, Ліно.
Вона кивнула.
— Дякую.
Вони ще кілька секунд стояли мовчки.
Потім кожен пішов своєю дорогою.
Іноді люди не розходяться через брак кохання.
Іноді вони розходяться тому, що життя навчило їх одного й того самого уроку в різний час.
Марк залишався важливою сторінкою її життя.
Але сторінкою, яку вона вже перегорнула.
Попереду були нові дні.
Нові зустрічі.
І людина, чий дзвінок вона тепер чекала щовечора.
Даніель уже більше не був випадковим знайомим із Мальдів.
Він непомітно ставав частиною її майбутнього.