Глава 33

Наступного дня Ліна прокинулася раніше за більшість відпочивальників.

Після легкого сніданку вона вирішила провести ранок біля океану.

На пляжі було ще небагато людей.

Теплий білий пісок приємно зігрівав ноги, лагідні хвилі неквапливо накочувалися на берег, а прозора вода переливалася всіма відтінками бірюзи.

Ліна зручно влаштувалася на лежаку під широкою пальмою.

Поруч стояв невеликий столик із прохолодним тропічним коктейлем, а капелюх захищав її від яскравого сонця.

Телефон вона залишила в бунгало.

Вона навіть не здогадувалася, що саме в цей час Марк уже кілька разів намагався їй додзвонитися.

Не отримавши відповіді, він написав ще кілька коротких повідомлень.

Та всі вони так і залишилися непрочитаними.

Ліна ж про це навіть не думала.

Вона дивилася на океан, слухала шум хвиль і насолоджувалася моментом.

Раптом сонце, яке зігрівало її обличчя, неначе на мить зникло.

На лежак упала чиясь тінь.

Ліна відкрила очі.

Перед нею стояв молодий хлопець, років двадцяти двох на вигляд.

Високий, спортивної статури, із засмаглою шкірою, світло-каштановим волоссям і доброзичливою усмішкою.

На ньому були світлі шорти й біла лляна сорочка з недбало закоченими рукавами.

— Перепрошую, що турбую, — привітно сказав він англійською. — Але мені здалося несправедливим провести ще один день на цьому острові, не познайомившись із найусміхненішою дівчиною, яку я тут побачив.

Ліна мимоволі усміхнулася.

— Це був дуже оригінальний початок розмови.

Хлопець засміявся.

— Я хвилювався, тому довелося імпровізувати.

— І як? Часто спрацьовує?

— Якщо чесно... це вперше, коли я взагалі наважився так підійти.

Ліна ледь нахилила голову.

— Тоді можу сказати, що початок вийшов непоганий.

Хлопець простягнув руку.

— Мене звати Даніель.

Ліна потиснула її.

— А мене Ліна.

— Дуже приємно познайомитися.

— Мені також.

Настала коротка пауза.

Океан тихо шумів зовсім поруч, а легкий вітер гойдав листя пальм.

— Ти теж приїхала сюди відпочити? — запитав Даніель.

— Так. Вирішила зробити невелику перерву від роботи.

— І, схоже, це було правильне рішення.

Ліна озирнулася на безкраїй океан.

— Так. Саме цього мені зараз і бракувало.

Даніель усміхнувся.

— Якщо не заперечуєш, може, прогуляємося берегом? Тут трохи далі є дуже гарне місце, де майже немає людей.

Ліна на мить замислилася.

Ще кілька тижнів тому вона, мабуть, відмовилася б. Але зараз усе змінилося.

Вона приїхала сюди саме для того, щоб відкривати для себе щось нове.

Іноді нові знайомства — це теж частина подорожі.

— Із задоволенням, — відповіла вона, підводячись із лежака.

Вони повільно йшли берегом океану.

Теплі хвилі час від часу торкалися їхніх ніг, а білий, мов борошно, пісок приємно рипів під босими ступнями.

Навколо панував дивовижний спокій.

Лише шум прибою, легкий вітер і крики морських птахів, які кружляли високо над водою.

Даніель першим порушив мовчання.

— Чим ти займаєшся?

Ліна на мить замислилася.

— Я викладаю в університеті.

— Справді? — у його голосі пролунала щира цікавість. — А що саме викладаєш?

— Літературу.

— Це дуже красиво, — сказав Даніель. — Я завжди думав, що викладати літературу — це майже як відкривати людям нові світи.

Ліна тихо засміялася.

— Можливо, так і є.

— А ти любиш свою роботу?

— Так. Дуже. Хоча іноді вона забирає більше сил, ніж хотілося б.

— Розумію, — кивнув він. — Я теж викладаю.

Ліна здивовано подивилася на нього.

— Справді?

— Так. У школі. Алгебру.

— Ого.

— В Італії, — додав Даніель з легкою усмішкою. — І я сам італієць.

— Тепер усе стає на свої місця, — усміхнулася Ліна. — У тебе такий м’який акцент.

— А в тебе дуже гарна українська вимова англійською, — відповів він. — Я б ніколи не подумав, що ти живеш у Лондоні.

— Так, — сказала Ліна. — Спочатку було непросто, але я звикла.

— І тобі подобається там?

— По-різному. Лондон — це місто, яке ніколи не стоїть на місці.

— А я люблю Італію саме за те, що там навіть у метушні є якась теплота, — задумливо сказав Даніель. — Хоча, мабуть, це просто тому, що це моя батьківщина.

Ліна усміхнулася.

— Напевно, кожен любить свій дім по-своєму.

— Так і є.

Вони ще трохи пройшли мовчки.

Попереду на мілині повільно плавали маленькі рибки, а прозора вода віддзеркалювала безхмарне небо.

— Можна поставити тобі одне запитання? — несподівано запитав Даніель.

— Звичайно.

— Ти зараз щаслива?

Ліна навіть не очікувала такого запитання.

Вона ненадовго замислилася.

Потім подивилася на океан.

— Знаєш... Схоже, що так.

— "Схоже"?

Вона усміхнулася.

— Бо щастя — це не коли в житті все ідеально. Такого майже не буває. Для мене щастя — це коли прокидаєшся вранці й тобі хочеться прожити цей день.

Даніель кивнув.

— Гарна відповідь.

— А ти? Щасливий?

Він тихо засміявся.

— Думаю, я ще тільки вчуся ним бути.

Ліна уважно подивилася на нього.

— Це нормально. Більшість людей усе життя цьому вчаться.

Вони дійшли до невеликої піщаної коси, де океан був особливо спокійним.

Хвилі ледь торкалися берега, а вода була настільки прозорою, що можна було розгледіти кожну мушлю на дні.

Даніель сів просто на теплий пісок.

— Можемо трохи перепочити?

— Із задоволенням.

Ліна сіла поруч.

Кілька хвилин вони мовчали, дивлячись удалину.

— Знаєш, — тихо сказав Даніель, — ти мені одразу сподобалась, ти така усміхнена...

Ліна повернулася до нього.

— Чому?

— Бо за такою усмішкою майже завжди стоїть непроста історія. Людина, яка ніколи не падала, рідко по-справжньому цінує моменти, коли їй добре.

Ліна замислено подивилася на горизонт.