Глава 30

Автобус неквапливо долав кілометр за кілометром.

Ліна сиділа біля вікна, але майже нічого не бачила.

За склом змінювалися міста, невеликі селища, зелені поля, старовинні будинки й вузькі дороги, а вона весь цей час була занурена у власні думки.

Здавалося, що світ навколо перестав існувати.

Вона знову й знову переживала той момент біля університету.

Кожне слово, кожен погляд, кожну емоцію.

Лише коли автобус плавно загальмував і водій оголосив кінцеву зупинку, Ліна ніби прокинулася.

Вона розгублено озирнулася навколо.

Пасажири вже підводилися зі своїх місць, забирали валізи й один за одним виходили з автобуса.

— Кінцева, міс, — ввічливо усміхнувся водій.

Ліна на мить заплющила очі.

Лише тепер вона усвідомила, що поїхала, навіть не замислюючись куди.

Емоції виявилися сильнішими за здоровий глузд.

Вона повільно взяла валізу й вийшла на вулицю.

Навколо було незнайоме містечко.

Невелика автобусна станція, кілька кав'ярень, продуктовий магазин і вузенькі вулички, освітлені вечірніми ліхтарями.

Повітря було прохолодним і свіжим.

Ліна важко зітхнула.

— І що тепер?..

Вона подивилася навколо.

На щастя, просто через дорогу світилася вивіска готелю.

Її губи ледь помітно здригнулися.

— Хоч у цьому сьогодні пощастило...

Вона повільно перейшла дорогу й зайшла до затишного холу.

За стійкою адміністратора сиділа привітна жінка середнього віку.

— Добрий вечір. Чи є у вас вільний номер?

— Так, звісно, — усміхнулася адміністраторка. — Вам на одну ніч, чи на більше?

Ліна на кілька секунд замислилася.

Вона й сама точно не знала відповіді.

— Давайте на тиждень.

Отримавши ключ, вона мовчки піднялася до свого номера.

Номер був великим, та затишним.

Широке ліжко, письмовий стіл, крісло біля вікна й балкон із видом на вечірнє місто.

Ліна поставила валізу біля стіни й повільно сіла на край ліжка.

Тиша знову огорнула її.

Лише тепер, коли нікуди більше не потрібно було поспішати, вона відчула, наскільки морально виснаженою була.

Ліна ще не знала, що робитиме завтра.

Але одне стало зрозуміло вже зараз.

Відстань здатна змінити краєвид за вікном.

Та вона не може миттєво змінити те, що людина носить у своєму серці.

Наступного ранку Ліна прокинулася набагато раніше, ніж зазвичай.

За вікном було тихо.

Місто лише починало оживати.

Крізь жалюзі до кімнати проникало м'яке ранкове світло, а на підвіконні тихо вистукував дрібний дощ.

Вона ще довго сиділа на ліжку, тримаючи в руках телефон.

Нарешті наважилася набрати номер керівництва інституту.

Після кількох гудків у слухавці почувся знайомий голос.

— Доброго ранку, Ліно.

— Доброго ранку, професоре. Перепрошую, що телефоную так рано.

— Нічого страшного. Щось сталося?

Ліна на мить заплющила очі.

— Мені останнім часом не дуже добре. Лікар порадив трохи відпочити, більше бувати на свіжому повітрі й на деякий час змінити обстановку. Саме тому я зараз не в місті.

На тому боці слухавки запанувала коротка тиша.

— Ви захворіли?

— Нічого серйозного, — спокійно відповіла Ліна. — Просто сильна перевтома. Лікар сказав, що організму потрібен відпочинок, і я вирішила дослухатися до цієї поради.

Керівник уважно вислухав її.

— Як довго ви плануєте бути відсутньою?

— Якщо це можливо, я хотіла б узяти тиждень відпустки за власний рахунок.

Знову настала тиша.

— Ліно, ви завжди дуже відповідально ставилися до своєї роботи, тому ми, звісно, підемо вам назустріч. Вважайте, що ваше прохання погоджене.

Вона відчула, як напруга всередині почала потроху відступати.

— Дуже вам дякую. Я ціную це.

Після короткої паузи керівник запитав уже не як начальник, а просто як людина:

— Скажіть чесно... з вами точно все гаразд?

Ліна ледь усміхнулася.

— Так... Просто зараз мені потрібно трохи часу, щоб побути наодинці із собою.

— Розумію. Бережіть себе. Робота зачекає, а здоров'я — ні.

— Дякую. Обіцяю, через тиждень повернуся з новими силами.

— Домовилися. Гарного вам відпочинку.

Розмова закінчилася.

Ліна повільно поклала телефон на приліжкову тумбу.

І вперше за останні дні відчула, як може спокійно вдихнути на повні груди.

Принаймні найближчий тиждень їй не потрібно було повертатися до університету.

Не потрібно було щодня проходити тими самими коридорами.

Не потрібно було боятися випадкової зустрічі з Марком.

Вона підійшла до вікна й прочинила його.

До кімнати одразу увірвалося свіже ранкове повітря, напоєне запахом вологого листя, дощу й осінньої прохолоди.

Ліна заплющила очі й глибоко вдихнула.

Іноді людині потрібен не новий шлях.

Не нове місто.

І навіть не нове життя.

Іноді достатньо лише ненадовго зупинитися.

Щоб нарешті почути не шум навколишнього світу, а тихий голос власного серця.

Тим часом Марк повернувся до звичного робочого ритму.

Зранку він провів дві лекції, відповів на запитання студентів, перевірив кілька письмових робіт і вже збирався до викладацької, коли раптом зловив себе на думці, що сьогодні жодного разу не бачив Ліну.

Спочатку він не надав цьому особливого значення.

Та минала година за годиною, а вона так і не з'явилася.

Марк зупинив одну з колег.

— Перепрошую, Сара, ти випадково не знаєш, де сьогодні Ліна?

Жінка ненадовго замислилася.

— Здається, вона взяла відпустку. Чула, що їй нездужається. Начебто лікар порадив трохи відпочити.

— Захворіла?..

— Так кажуть. Деталей не знаю.

— Дякую.

Колега поспішила далі, а Марк так і залишився стояти посеред коридору.

У голові одна за одною почали складатися думки.

«Учора...»

«Вона виходила з університету саме в той час...»

Він завмер.

Перед очима миттєво промайнула сцена біля головного входу.