Глава 28

Тим часом Англія жила своїм звичним, стриманим ритмом.
Осінь поволі вступала у свої права. Небо дедалі частіше затягували сірі хмари, ранки були прохолодними, а вузенькі вулички вкривало жовте листя. Старовинні будівлі з червоної цегли, затишні кав'ярні, зелені парки та охайні будинки створювали особливу атмосферу, до якої Ліна вже давно звикла.
Місто жило без поспіху.
Люди чемно віталися, поспішали на роботу з чашками гарячої кави в руках, а вечорами поверталися додому тихими освітленими вулицями.
Минуло кілька днів.
Ліна повернулася до роботи.
Усе здавалося таким самим, як і до поїздки в Україну.
Ті самі коридори університету.
Ті самі аудиторії.
Ті самі колеги.
Змінилася лише вона сама.
Першого ж дня вона сподівалася хоча б випадково зустріти Марка.
Та цього не сталося.
Другого дня — теж.
Вона кілька разів бачила його здалеку, але щоразу він ніби навмисне змінював напрямок, заходив до іншої аудиторії або робив вигляд, що дуже поспішає.
Ліна дедалі більше переконувалася, що Марк свідомо уникає будь-якої зустрічі з нею.
Від цього ставало ще болючіше.
Вона розуміла його.
Після всього, що сталося, він мав повне право не хотіти її бачити.
Та все одно в душі жевріла надія, що одного дня він усе ж вислухає її.
Сам Марк теж переживав непрості дні.
Він сумлінно виконував свою роботу, читав лекції з географії, відповідав на запитання студентів, перевіряв роботи.
Та щоразу, коли випадково помічав Ліну в коридорах університету, серце починало битися швидше.
Він боявся знову піддатися почуттям.
Боявся пробачити надто легко.
І водночас боявся, що одного дня все ж не зможе встояти.
Тому вирішив тримати дистанцію.
Одного дня під час обідньої перерви він звернувся до своєї колеги Емілі.
Вони давно працювали разом і добре товаришували.
— Емілі, можна попросити тебе про одну дивну послугу?
Вона здивовано усміхнулася.
— Звучить інтригуюче. Яку саме?
Марк на кілька секунд замовк.
— Мені потрібно, щоб одна людина подумала... ніби ми зустрічаємося.
Емілі здивовано підняла брови.
— Це через Ліну?
Він лише мовчки кивнув.
— Хочеш викликати в неї ревнощі?
— Зараз я ще не готовий відновити наші з нею стосунки — тихо відповів Марк.
Емілі уважно подивилася на нього.
— Це дуже схоже на тебе.
— Знаю.
Вона кілька секунд мовчала.
— Добре. Якщо це допоможе тобі, я підіграю. Але тільки ненадовго.
— Дякую.
Наступного дня вони разом ішли коридором університету.
Саме в цей момент назустріч їм вийшла Ліна.
Марк удав, ніби не помітив її.
Емілі взяла його під руку, вони про щось усміхалися й неквапливо розмовляли.
Ліна завмерла.
Вона мовчки дивилася їм услід.
У грудях боляче защеміло.
Вона не знала, що все це було лише виставою.
І вперше відчула той самий страх, який зовсім недавно переживав Марк.
Страх остаточно втратити людину, яку по-справжньому кохає.

Після роботи Ліна не поспішала додому.

Ноги самі привели її до невеликого міського парку, що розкинувся неподалік університету.

Вересень уже непомітно вступав у свої права.

Літо ще не хотіло остаточно здаватися, та осінь дедалі впевненіше нагадувала про себе. Дерева лише починали змінювати свої барви: серед густого зеленого листя вже виднілися золотисті й багряні відтінки. Легкий вітерець час від часу зривав поодинокі листочки, і вони повільно кружляли в повітрі, м'яко лягаючи на охайні паркові доріжки.

Повітря було прохолоднішим, ніж ще кілька тижнів тому.

У ньому змішувалися запах вологої землі після короткого ранкового дощу, аромат свіжоскошеної трави та легкий солодкуватий запах квітів, які ще не встигла торкнутися осінь.

Десь неподалік із маленької кав'ярні долинав аромат свіжозмеленої кави й гарячої випічки.

Людей у парку було небагато.

Молоді мами повільно прогулювалися з дитячими візочками.

Студенти сиділи просто на газонах із книжками та ноутбуками.

Літнє подружжя неквапливо годувало качок біля невеликого озера.

Усе навколо дихало дивовижним спокоєм.

Таким, якого зараз так бракувало самій Ліні.

Вона сіла на дерев'яну лавку під старим кленом і довго дивилася перед собою.

Її думки знову поверталися до останніх подій.

До Києва.

До бабусі Ніколь.

До розмови з Максом.

І... до Марка.

Перед очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні в університеті.

Марк ішов коридором разом із молодою колегою.

Вони усміхалися, про щось говорили, а дівчина так невимушено тримала його під руку, ніби це було для них звично.

Від цього спогаду серце стислося ще сильніше.

Ліна опустила погляд на жовтий кленовий листок, що впав їй просто на коліна.

Вона обережно взяла його до рук.

— Невже я справді запізнилася?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Вітер тихо прошелестів у кронах дерев, ніби знав відповідь, але не поспішав її відкривати.

Ліна підвела очі до неба.

Крізь сірі хмари пробивалися тонкі промені вечірнього сонця, ненадовго освітлюючи парк теплим золотавим світлом.

У такі миті природа ніби нагадувала: після кожної пори року неодмінно приходить інша.

І, можливо, навіть після найболючіших втрат життя одного дня знову подарує людині надію.

Те, що для Марка починалося як звичайне прохання про допомогу, для Еліни поступово набувало зовсім іншого значення.

Спочатку це були лише короткі розмови між лекціями.

Потім — спільна кава під час обідньої перерви.

Згодом вони дедалі частіше затримувалися після роботи, обговорюючи студентів, подорожі, книжки та все, що приходило на думку.

Марк навіть не помічав, як ці зустрічі ставали частиною його буднів.

Для нього Еліна була хорошою колегою.

Людиною, з якою легко спілкуватися.

Не більше.

Та для Еліни все було інакше.

Вона давно помітила, що за стриманістю Марка ховається добра, уважна й надійна людина.