Глава 26

Минуло кілька днів.

Самотність, яка спочатку здавалася Максові необхідною, поступово почала ставати нестерпною.

Він повертався до порожньої квартири, де його ніхто не чекав.

Не було з ким поговорити.

Не було для кого поспішати додому.

Робота більше не могла заглушити думки, а вечори здавалися нескінченними.

Макс дедалі частіше згадував слова Софі.

«Я даю тобі два тижні...»

«Скоро повернешся! Я тебе знаю!»

Тоді вони здалися йому проявом самовпевненості.

Тепер він починав розуміти, що вона добре знала його характер.

Він усе життя боявся залишитися сам.

Саме цей страх зараз поступово перемагав усі інші почуття.

Він довго переконував себе, що більше ніколи не переступить поріг її будинку.

Після зізнання про підроблений тест ДНК це здавалося неможливим.

Але що більше часу минало, то частіше він ловив себе на думці, що, попри всю образу, звик до цього життя.

Звик до великого будинку.

До сімейних вечерь.

До дитячого сміху Марти, яка, незалежно від правди, усе одно називала його татом.

Звик до Софі.

Можливо, це вже давно було не кохання.

Можливо, лише звичка.

Але звичка теж іноді виявляється сильнішою за гордість.

Одного вечора він довго стояв біля знайомого будинку.

Світло горіло майже в усіх вікнах.

Макс кілька хвилин не наважувався натиснути на дзвінок.

Та зрештою зробив це.

Двері відчинила Софі.

Побачивши його, вона зовсім не здивувалася.

Навпаки.

На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Я ж казала, що ти повернешся.

Макс мовчав.

Він не знайшов слів, щоб заперечити.

Бо саме це зараз і сталося.

— Можна зайти? — тихо запитав він.

Софі відступила вбік.

— Звісно.

Він переступив поріг будинку.

Усе було так само, як і раніше.

Ніби тих кількох днів узагалі не існувало.

Софі спокійно зачинила двері.

— Ну що, надумав?

Макс важко зітхнув.

— Так...

Вона уважно подивилася на нього.

— І яке ж твоє рішення?

Він опустив очі.

— Я повернувся.

Софі кілька секунд мовчала.

— Правильне рішення.

Вона підійшла ближче.

— Я ж казала, що ти не зможеш без мене.

Макс нічого не відповів.

У глибині душі він розумів, що повернувся не тому, що пробачив.

І навіть не тому, що знову покохав.

Він просто більше не хотів залишатися сам.

І ця думка боліла чи не найбільше.

Софі легко торкнулася його руки.

— Забудьмо все, що було. Почнемо спочатку.

Макс повільно кивнув.

Він не був певен, що минуле можна залишити позаду.

Не був певен, що знову зможе довіряти Софі.

Але цього вечора він зробив вибір.

Можливо, не той, про який колись мріяв.

Проте саме той, на який наважився.

За вікном повільно згущалися сутінки.

Макс дивився на знайомі стіни будинку й раптом зрозумів одну просту річ.

Іноді люди повертаються не тому, що знайшли своє щастя.

А тому, що не знайшли в собі сили почати нове життя.