Глава 23

Останні тижні Макс дедалі частіше ловив себе на думці, що більше не може жити між двома світами.
Після зустрічей із Ліною старі почуття ніби прокинулися знову.
Іноді люди роками біжать за тим, що здається їм мрією.
А коли нарешті наздоганяють її, раптом розуміють: за цей час вони самі стали іншими.
Життя не стоїть на місці.
Почуття теж.
І найбільша іронія полягає в тому, що правильне рішення, прийняте надто пізно, вже не завжди може щось змінити.
Минуло кілька днів.
Макс працював у майстерні майже без перепочинку, але думки постійно поверталися до Ліни.
Увечері він усе ж наважився поговорити із Софі.
Вона саме складала документи після роботи, коли він сів навпроти.
— Софі... Нам потрібно поговорити.
Вона відклала папери.
— Судячи з твого голосу, розмова буде непростою.
Макс кивнув.
— Я довго переконував себе, що вже зробив вибір. Хотів, щоб усе стало простішим. Але не можу більше обманювати ні тебе, ні себе.
Софі уважно дивилася на нього.
— Так, я слухаю тебе.
— Я не можу більше так жити, я хочу піти від тебе. Наш шлюб був фатальною помилкою. До того ж, скоріш за все, тест ДНК потрібно заново робити, тому що я маю сумніви, що Марта — це моя дочка... Вона дуже схожа на Артема. Мені стало дуже підозрілим те, що ти вибрала саме ту клініку, яку тобі було потрібно. Я не хочу ще раз вияснювати стосунки із тобою, але скажи мені правду! Марта не моя донька? Вона насправді від Артема?
— Так, насправді вона не твоя донька. А знаєш, я навіть рада, що все вияснилось саме зараз. Так, я підробила тест ДНК, я тебе обманювала... Я хотіла, щоб у нас було щасливе майбутнє і у Марти був батько. Та, видно, не судилося, адже ти досі кохаєш Ліну. Артем мені на днях дзвонив, цікавився Мартою. Він хоче повернути наші стосунки! Ти лиш був запасним варіантом. І навіть дочку я народила від нього... Ти лох, Макс... Втратив мене заради тої, яка вже має іншого. Більш тупого рішення я ще не бачила. Я не хочу руйнувати наш шлюб, але ти мене сам примушуєш... Я даю тобі час усе обдумати — два тижні роздумів, я думаю, тобі вистачить. Так, мені подобається показувати людям, що у нас все добре. Не хочу руйнувати нашу добру репутацію перед людьми. А з Артемом я не можу вийти в люди. Він не нашого кругу, тип... Ну все! Порозважались — і досить. Даю тобі два тижні. І за цей час ти або повертаєшся до мене, або приходить кінець нашим стосункам. Зрозумій, я не можу бути з Артемом, хоч він і гарно говорить. Але такі люди, якщо одного разу залишають, залишать і вдруге. А ти надійний. З тобою передбачувано. Тому чекаю від тебе правильного рішення...
Вона дивилася на нього впевненим поглядом, так ніби їй було зовсім не шкода того, що вона весь цей час йому брехала...
— Ну ти й стерво, Софі! Ти брехала мені!
— Ну, але й ти не кращий! Крутив шури-мури у мене за спиною із Ліною, як тільки я відверталася. Вибач, це я від тебе навчилась...
— Не треба мене звинувачувати у всьому. 

— Я і не звинувачую, я лиш кажу правду...
— Я більше не хочу з тобою говорити. Я йду від тебе.
— Скоро повернешся! Я тебе знаю!
— Ага...
Це було єдине слово, яке він міг вимовити після всього, що вже було сказано...
Усю дорогу він уявляв, що скаже Ліні.
Уявляв, як вона усміхнеться, як зрадіє...
Він уже стояв біля дверей будинку бабусі Ніколь і дзвонив у дзвінок.
Двері відчинила Ніколь.
— Доброго дня! А Ліна вдома?
— Так, поки що ще вдома. Та вона вже збирає речі, їде сьогодні в Англію. Канікули закінчуються, пора йти на роботу... Ліно, тут до тебе прийшли!
Макс одразу засумнівався. Він не очікував, що вона так швидко поїде, і надіявся, що саме він колись поїде із нею. Але вже було пізно, занадто пізно.
— О, привіт, Макс, — Ліна вийшла, коли Ніколь її покликала.
— Ти щось хотів? Це щось серйозне? Чому не подзвонив? Я сьогодні від'їжджаю...
— Я залишив Софі!
— Чи надовго?
— Я думаю, назавжди!
— Макс, я все розумію, але наші стосунки — це вже минуле, зрозумій... Це вже пройдений етап. Не мине й дня, як ти знову повернешся до неї, а мені це все вже набридло. Саме через наші стосунки я зараз втратила надійну людину, яка по-справжньому кохала мене. Я мушу його повернути. А ти все одно повернешся до Софі, рано чи пізно... Я тебе вже дуже добре знаю... Зайди, будь ласка, в хол.
Вони сіли за стіл. Економка принесла їм чай, коли Ліна махнула до неї жестом.
У той час, коли вони з Марком мали знайомитися із бабусею Ніколь, вона зробила фатальну помилку, яка коштувала їй розлуки із Марком. І ці стосунки тепер було повернути не так просто...
Ліна довго дивилася на нього.
Колись саме цих слів вона чекала.
Колись була готова віддати майже все, аби їх почути.
Але зараз...
Зараз ці слова звучали зовсім інакше.
— Ти розумієш, тепер ти запізнився.
Він розгублено дивився на неї.
— Я розумію.
— Раніше мені здавалося, що ти — моє найбільше кохання.
Думала, якщо ми будемо разом, усе стане на свої місця.
Вона ледь усміхнулася.
— Але поки ти намагався зрозуміти свої почуття, я почала розуміти власні.
Макс мовчав.
— Знаєш, кого мені найбільше бракувало останніми днями?
Вона не чекала відповіді.
— Не тебе.
Марка.
Його спокою.
Його чесності.
Його вміння бути поруч, навіть коли мені самій було важко зрозуміти себе.
Макс опустив очі.
— Тобто... вже пізно?
— Для нас із тобою?
Вона сумно всміхнулася.
— Мабуть, так.
Не тому, що я перестала цінувати те, що між нами було.
А тому, що нарешті зрозуміла: я весь цей час бігала за минулим.
Макс уперше відчув те, що Ліна пережила зовсім недавно.
Іноді життя виконує бажання.
Просто робить це тоді, коли вони вже втратили свій сенс.
— Я не знаю, чи Марк колись мене пробачить.
Але якщо в мене ще буде хоч найменший шанс повернути його довіру, я хочу боротися саме за нього.
Не за минуле.
За майбутнє.
Макс повільно кивнув.
У цю мить він зрозумів: остаточний вибір зробив не він.
Його вже зробила вона.