Глава 21

Софі сиділа сама у вітальні.
Телевізор працював без звуку.
Вона навіть не дивилася на екран.
Усе її життя останніми днями складалося з очікування.
Очікування, що Макс стане таким, як раніше.
Що знову почне усміхатися.
Що знову дивитиметься на неї так, як колись.
Але люди змінюються.
Іноді непомітно.
Іноді настільки, що одного дня ти прокидаєшся поруч із майже незнайомою людиною.
Телефон раптом завібрував.
На екрані з'явилося ім'я, якого вона не бачила вже давно.
Артем.
Її серце на мить завмерло.
Вона кілька секунд дивилася на екран, не наважуючись відповісти.
Та дзвінок не припинявся.
— Алло... — тихо промовила вона.
На іншому кінці почувся знайомий голос.
— Привіт, Софі.
Вона мовчала.
— Я не заважаю?
— Ні... Просто... не чекала, що ти подзвониш.
Артем важко зітхнув.
— Якщо чесно, я й сам не знав, чи варто телефонувати.
Запанувала коротка тиша.
— Але більше мовчати я не можу.
Софі опустила очі.
Вона вже здогадувалася, про що піде мова.
— Я хочу зустрітися.
— Навіщо?
Його голос став серйознішим.
— Бо я більше не можу жити в невідомості.
Мені потрібно знати...
Він на мить замовк.
— Твоя донька... Вона моя?
Софі міцніше стиснула телефон.
Її пальці ледь помітно тремтіли.
Вона довго не знаходила слів.
— Артеме...
— Скажи чесно.
Я маю право знати.
Софі повільно сіла на диван.
— Так, твоя. — Промовила ще тихіше, так щоб Макс не почув.
Це були чи не найважчі слова, які вона коли-небудь вимовляла.
Артем заплющив очі.
Він сподівався почути будь-яку відповідь.
Навіть ту, яка завдала б болю.
— Ти серйозно зараз це говориш?

— Так, абсолютно серйозно.
Після довгої паузи він тихо сказав:
— Давай зустрінемося. Я хочу її побачити.
Без сварок.
Без звинувачень.
Просто поговоримо.
Мені потрібно подивитися тобі в очі.
І... якщо чесно...
Я скучив за тобою.
Софі завмерла.
Вона зовсім не очікувала почути саме ці слова.
— Скучив?.. Артем, тільки не на цей раз.. Що я їй скажу, що я скажу Максу? Ми можемо зустрітися поки що на одинці..
— Добре, нехай буде так. Я ще почекаю.
Ти знаєш не минає й тижня, щоб я не згадував нас.
Те, як ми сміялися.
Як будували плани.
Я не знаю, чи можна щось повернути.
Але знаю одне.
Я більше не хочу жити лише здогадками.
Софі відчула, як у грудях стислося серце.
За останні тижні вона так відчайдушно намагалася втримати Макса, що майже перестала думати про те, що залишила позаду.
Про Артема.
Про незавершені розмови.
Про правду, яку весь цей час відкладала.
— Добре, — тихо сказала вона.
— Зустрінемося.
— Дякую.
— Завтра? Лише наодинці, поки що без Марти.
Вона кивнула, ніби Артем міг це побачити.
— Добре, я чекатиму.
Коли розмова завершилася, Софі ще довго сиділа нерухомо.
Їй здавалося, що життя раптом почало повертати всі борги одночасно.
Макс віддалявся.
Артем несподівано повернувся.
Минуле знову простягнуло до неї руку.

Того дня Софі приїхала до затишного ресторану на березі Дніпра.

Літній вечір повільно огортав місто, а сонце вже торкалося горизонту, забарвлюючи воду у золотаво-мідні відтінки.

Артем уже чекав за столиком на літній терасі.

Побачивши Софі, він підвівся.

— Привіт.

— Привіт...

На мить між ними запанувала тиша.

Здавалося, кожен із них подумки повернувся на кілька років назад.

Вони сіли за столик біля самої води, але цього разу говорити було значно важче, ніж колись. Навіть офіціант, який приніс меню, ніби відчув їхній настрій і швидко залишив їх наодинці.

Навколо було багато людей: хтось святкував день народження, хтось прийшов на романтичну вечерю, а за сусіднім столиком компанія друзів жваво обговорювала літні плани.
— Гарне місце, — озирнувся Артем.
— Так. Я люблю тут бувати. Тут спокійно.
— Як Марта? — нарешті запитав Артем.
Обличчя Софі одразу посвітлішало.
— Добре. Не сидить на місці ні хвилини. Учора вирішила самостійно «допомогти» мені готувати вечерю.
Артем усміхнувся.
— І чим усе закінчилося?
— Борошно було всюди. На підлозі, на столі, навіть у волоссі. Але зате вона була страшенно задоволена.
Вони обоє засміялися.
Напруга, яка була на початку зустрічі, трохи розчинилася.
— Хотів дещо передати, — сказав Артем, дістаючи подарунковий пакет.
Софі здивовано подивилася на нього.
— Це для Марти.
Вона обережно заглянула всередину.
— Який гарний зайчик...
— Довелося хвилин двадцять вибирати. Продавчиня, здається, вже почала хвилюватися, що я так нічого й не куплю.
— А книжка?
— Подумав, що казок багато не буває. І ще олівці. Раптом вона любить малювати.
Софі усміхнулася.
— Любить. Дуже. Особливо сонце. У неї майже на кожному малюнку величезне жовте сонце.
— Це добре.
Він на мить замовк.
— Знаєш... трохи дивно усвідомлювати, що в мене є донька, а я тільки зараз починаю дізнаватися, що вона любить.
— Ще не пізно, — тихо відповіла Софі.
Артем кивнув.
— Саме так я й хочу думати.
Він зробив ковток кави.
— Я не хочу нічого ускладнювати. Не хочу сварок чи з'ясовування стосунків. Просто хочу поступово познайомитися з Мартою, якщо ти не заперечуєш.
Софі трохи подумала.
— Думаю... це правильно. Але давай не поспішати. Вона ще маленька, їй потрібен час.
— Я нікуди не поспішаю.
Він усміхнувся.
— За ці роки я вже навчився чекати.
Софі уважно подивилася на нього.
— Знаєш, ти змінився.
— Сподіваюся, в кращий бік?
— Так.
Став спокійнішим.
— Мабуть, життя трохи всіх нас змінило.
На мить між ними запанувала легка тиша.
Без напруги.
Без образ.
Просто двоє людей, які вже не були парою, але тепер мали набагато важливішу спільну історію — маленьку дівчинку на ім'я Марта.
— Передай Марті, що зайчика обирав дуже відповідальний чоловік.
Софі засміялася.
— Обов'язково. Думаю, вона це оцінить.