Глава 15

Того вечора вони ще довго гуляли київськими вулицями.
Місто поволі огортали сутінки. Ліхтарі один за одним заливали золотавим світлом бруківку, а тепле літнє повітря вже не пекло, а лише приємно огортало прохолодою.
Макс і Ліна йшли без поспіху.
Здавалося, вони нікуди не поспішали, ніби намагалися затримати час.
— Пам'ятаєш, — усміхнувся Макс, — колись ми мріяли, що, коли подорослішаємо, будемо гуляти такими вечорами.
— Пам'ятаю… Ми тоді були впевнені, що доросле життя дуже просте.
— А виявилося зовсім навпаки.
Ліна тихо засміялася.
— Якби хтось тоді сказав мені, що через кілька років ми знову зустрінемося саме тут, я б не повірила.
— Я теж.
Вони звернули до невеликої затишної вулиці, де розташовувалися літні тераси кафе. Звідусіль долинав запах свіжозмеленої кави та випічки, а неголосна музика створювала особливий вечірній настрій.
Макс зупинився біля елегантної кав'ярні.
— Зайдемо?
— Із задоволенням.
Їх провели до столика біля великого панорамного вікна. Крізь скло відкривався краєвид на вечірній Київ, у якому вже запалали тисячі вогнів.
— Тут дуже красиво, — сказала Ліна.
— Але сьогодні я майже не дивлюся у вікно.
Вона усміхнулася.
— Чому?
— Бо мені цікавіше дивитися на тебе.
Ліна трохи зніяковіла.
— Ти зовсім не змінився.
— Змінився. Просто поруч із тобою згадую, яким був колись.
Офіціант приніс каву й десерти.
Вони довго розмовляли — про дитинство, навчання, мрії, подорожі, про те, як кожен із них прожив останні роки. Час минав непомітно.
Коли вони вийшли з кафе, місто вже жило нічним життям.
Біля входу Макс на мить зупинився.
— Дякую за цей вечір.
Та поки вони розмовляли біля виходу, саме в цю мить у Ліни задзвонив телефон. Це був Марк, Ліна не піднімала... Вона не хотіла йому знову брехати... Але приходилось... 
Після того Макс запитав:

— Ще побачимось наступним разом, що скажеш?
Ліна опустила очі.
Вона розуміла, що кожна нова зустріч робить усе складнішим.
Та водночас відчувала, що не готова сказати «ні».
— Добре…
Наступні кілька днів промайнули швидко.
Удень Ліна майже весь час проводила з Марком. Вони відкривали для себе нові куточки Києва, гуляли парками, вечеряли разом із бабусею Ніколь, багато сміялися.
Марк був уважним і турботливим.
Він навіть не здогадувався, що вечорами в серці Ліни точиться боротьба між спогадами про минуле та життям, яке вона будувала тепер.
Одного дня Макс написав їй лише кілька слів:
"Я знайшов тихе місце, де нам ніхто не заважатиме. Якщо ти захочеш поговорити…"
Ліна довго не відповідала.
Зрештою погодилася.
Через кілька днів вона зайшла до просторого холу одного з дорогих готелів у центрі Києва.
Усередині панувала тиша.
Високі стелі, великі кришталеві люстри, світлий мармур і живі квіти створювали атмосферу спокою та стриманої розкоші.
Макс уже чекав у лаунж-зоні.
Побачивши Ліну, він підвівся.
— Привіт.
— Привіт.
— Дякую, що прийшла.
— Я й сама не знаю, чому погодилася.
Вони сіли за столик біля великого панорамного вікна, звідки відкривався краєвид на вечірнє місто.
Деякий час обоє мовчали.
Першим заговорив Макс.
— Я запросив тебе сюди не через розкіш. Просто хотів знайти місце, де ми могли б спокійно провести час вдвох.
Ліна уважно подивилася на нього.
— Про що?
Він на кілька секунд замислився.
— Про нас. Ходімо у наш номер!

Ліна пішла за ним, проте у душі вона відчувала що робить щось неправильне, її мучила совість, саме через Марка. Він вірив їй, а вона так просто зараз могла йому зрвдити із Максом. Після того як вони зайшли у номер, Макс одразу без зайвих слів почав цілувати її, та раптом коли справа дійшла до того що він вже почав знімати футболку, Ліна сказала:

— Макс, я більше так не можу! Це не правильно! Марк довіряє мені, і я не можу так просто зрадити йому. Він справді кохає мене! Я мушу йти!

— А ти Ліно? Ти кохаєш його? 

— Я незнаю, я заплуталась. Я думала що я кохаю тебе, але зараз ми можемо зробити помилку про яку жалітимемо все життя! Вибач, та я маю піти. Марк чекає на мене!

І вона одягнулася швидко, і пішла навіть не попрощавшись...

Наступні дні провіщали непорозуміння, коли Ліна була готова до визначеності, через Софі, через Марка, через дитину яку виховував Макс із Софі, хоча ще не було відомо, чи це його донька..
За вікном повільно згущалися сутінки, а внизу продовжувало жити своїм ритмом велике місто. 

Після зустрічі в готелі минуло два дні.

Ліна ніби навмисно заповнила кожну хвилину свого часу. Від самого ранку вони з Марком гуляли Києвом, відвідували музеї, заходили до невеликих книгарень, сиділи в затишних кав'ярнях, а ввечері поверталися до бабусі Ніколь, їм щоразу готували нову вечерю.

— Ліно, сьогодні був чудовий день, — усміхнувся Марк, коли вони поверталися додому. — Дякую, що показуєш мені Київ не як туристичне місто, а таким, яким його знаєш ти.

— Мені приємно, що місто тобі подобається.

— Воно справді особливе. Але знаєш…

— Що?

— Найкраще в цій подорожі — це те, що ми проводимо стільки часу разом.

Ліна подивилася на нього й тепло усміхнулася.

— Мені теж приємно.

Вона не хотіла брехати собі. Марк був уважним, щирим і турботливим. Поруч із ним вона відчувала спокій, якого іноді так не вистачало.

Та водночас десь у глибині серця жила інша історія — історія, яка несподівано повернулася разом із Максом.

Увечері, коли всі вже розійшлися по кімнатах, Ліна вийшла на балкон.

Над містом повільно згущалися сутінки. Десь удалині світилися мости, а над Дніпром мерехтіли вогні вечірнього Києва.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилося ім'я:

Макс.

Ліна завмерла.

Палець уже майже торкнувся зеленої кнопки, але вона опустила руку.

Дзвінок обірвався.

Запанувала тиша.