Глава 14

Київ ніби повернув Ліну в інше життя.
Щоранку вона прокидалася від теплого сонячного проміння, яке пробивалося крізь легкі фіранки у квартирі бабусі Ніколь. З відчиненого вікна долинав спів птахів, шум автомобілів і знайомий запах лип, що саме цвіли посеред літа. Це місто майже не змінилося, але для Ліни кожна вулиця, кожен двір і кожен парк були наповнені спогадами.
Іноді вона довго стояла біля вікна, дивлячись на місто, яке лише прокидалося. Здавалося, що час повернувся назад. Перед очима виникали картини дитинства, прогулянок із друзями та тих безтурботних літніх вечорів, коли майбутнє здавалося простим і зрозумілим.
— Про що задумалася? — почувся за спиною голос Марка.
Ліна обернулася й усміхнулася.
— Просто згадую... Колись я дивилася у це саме вікно. Тоді мені здавалося, що все життя ще попереду.
Марк підійшов ближче й став поруч.
— А тепер ти повернулася сюди вже зовсім іншою.
— Так... Але це місце все одно змушує мене почуватися вдома.
— І мені тут подобається, — усміхнувся Марк. — Тепер я розумію, чому ти так часто сумувала за Києвом.
З кухні долинув голос Ніколь:
— Молодь, якщо ви ще п'ять хвилин милуватиметеся краєвидом, то млинці охолонуть!
— Уже йдемо! — весело відповіла Ліна.
За сніданком панувала легка й тепла атмосфера. Ніколь пригостила їх домашніми млинцями з полуничним варенням, яке приготувала її економка за рецептом Ніколь ще навесні.
— Марку, бери ще один, — усміхнулася вона.
— Дякую, бабусю Ніколь. Якщо так триватиме й далі, я повернуся до Англії на кілька кілограмів важчим.
— То нічого, зате ситим і щасливим.
Усі троє засміялися.
Після сніданку вони вирушили гуляти містом.
Ліна із задоволенням показувала Маркові свої улюблені місця. Вони неспішно прогулювалися зеленими алеями, заходили до невеликих кав'ярень, милувалися старовинною архітектурою, фотографувалися біля історичних будівель.
— Ось тут ми з друзями часто зустрічалися, — сказала Ліна, показуючи на невеликий сквер.
— А тут?
— Тут ми купували морозиво й сиділи до самого вечора.
— Виходить, майже кожне місце має для тебе якусь історію.
— Саме так.
Марк уважно слухав кожну її розповідь. Йому було цікаво дізнаватися Ліну такою, якою вона була задовго до їхнього знайомства.
Удень вони багато сміялися, фотографувалися й просто насолоджувалися літньою атмосферою Києва.
Та коли сонце почало повільно ховатися за обрій і вечір огорнув місто теплим золотавим світлом, Ліна знову згадала про повідомлення, яке отримала напередодні від Макса.
Її серце мимоволі забилося швидше.
Попри те, що день був наповнений приємними моментами, вона розуміла: попереду на неї чекала ще одна зустріч. Зустріч, яка дедалі сильніше змінювала її почуття й повертала в життя спогади, що, як їй колись здавалося, давно залишилися в минулому.

День добігав кінця, але для Ліни найважчий час лише починався.
По приїзді на квартиру вона сіла біля відчиненого вікна.
Поряд на ліжку лежав телефон.
Екран світився коротким повідомленням.
Макс: "Я чекатиму біля нашого місця. 
Ліна довго не торкалася телефона.
Вона знала, що достатньо просто не відповісти. Достатньо було залишитися вдома, провести вечір із Марком і Ніколь, а завтра знову гуляти Києвом так, ніби нічого не сталося.
Це був би найправильніший вибір.
Але людське серце не завжди обирає те, що правильно.
Іноді воно вперто тягнеться до того, що давно стало його частиною.
Любов дивна. Вона не питає дозволу, не підкоряється логіці й не зникає лише тому, що так буде легше. Її неможливо вимкнути, як світло в кімнаті. Вона або живе, або поступово згасає сама. І поки вона ще жива, людина постійно бореться між тим, що відчуває, і тим, що вважає правильним.
Ліна заплющила очі.
Вона не могла сказати, що перестала цінувати Марка. Навпаки. За цей час він став для неї людиною, поруч із якою було спокійно. Він умів слухати, підтримувати, знаходити потрібні слова, завжди ставився з повагою. Біля нього вона почувалася захищеною.
Але поруч із Максом усе було інакше. Він був її першим великим коханням. Людиною, з якою були пов'язані найяскравіші спогади юності. Тим, кого вона колись втратила, так і не переставши до кінця любити.
І тепер, коли доля несподівано звела їх знову, старі почуття ніби прокинулися після довгого сну.
Ліна тихо зітхнула.
— Чому все так складно?..
Вона не чекала відповіді.
Бо іноді життя ставить перед людиною не вибір між добром і злом, а між двома людьми, які обидва по-своєму дорогі. І саме такі рішення виявляються найболючішими.
У цей самий час Марк разом із Ніколь сидів на кухні.
— Ліна казала, що хоче ще трохи пройтися містом, — усміхнувся він.
Ніколь кивнула.
— Нехай гуляє. Вона так давно не була вдома.
— Я помітив, що тут вона ніби світиться.
— Київ — це частинка її душі.
Марк усміхнувся.
— Я радий бачити її такою щасливою.
Він говорив абсолютно щиро.
У нього не було жодної причини сумніватися в Ліні.
Він довіряв їй. Софі також нічого не підозрювала.
Вона була переконана, що Ліна проводить час із Марком, знайомить його зі своїм містом і бабусею Ніколь.
Вона навіть не могла уявити, що саме в ці вечори Ліна зустрічається з Максом.
Не здогадувалася вона й про інше.
Її власні стосунки з Максом давно перестали бути такими, про які вона колись мріяла.
Вони виникли не з глибокого взаємного кохання, а після подій, які залишили між ними недомовленості й приховані почуття до інших людей. Те, що починається з невисловленої правди, часто вимагає від людини дедалі більше мовчання, щоб ця правда не вийшла назовні.
Зовні все виглядало добре.
Вони були парою.
Посміхалися на фотографіях.
Розмовляли про майбутнє.
Але справжнє щастя не народжується лише з правильних слів чи красивої картинки. Воно з'являється там, де двоє можуть бути чесними одне з одним і із самими собою.
Ліна повільно йшла знайомою алеєю.
Ліхтарі вже починали запалюватися, а легкий літній вітер приносив запах нагрітої за день трави.
Попереду, біля невеликого містка, стояв Макс.
Він почув її кроки й одразу обернувся.
На його обличчі з'явилася та сама усмішка, яку Ліна пам'ятала ще із юних років.
— Я вже почав думати, що ти не прийдеш, — тихо сказав він.
Ліна усміхнулася у відповідь.
— Я теж так думала...
Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного.
Ніби намагалися прочитати все те, що не могли сказати словами.
Потім Макс зробив крок назустріч.
— Ходімо?
— Ходімо...
І вони повільно рушили алеєю, навіть не помітивши, як між ними майже непомітно зникла та обережна дистанція, яка ще кілька днів тому здавалася непорушною.