Глава 13

Поки в Києві життя Макса несподівано перевернулося догори дриґом, за тисячі кілометрів від нього Ліна вже давно навчилася жити по-новому.
Минуло майже пів року відтоді, як у її житті з'явився Марк.
Вони познайомилися в Англії: спочатку це були короткі розмови, потім спільні прогулянки містом, кава у маленьких затишних кав'ярнях і довгі вечори, наповнені сміхом та щирими розмовами.
Марк був уважним, спокійним і турботливим. Він ніколи не поспішав, не змушував Ліну відкриватися, а терпляче чекав, поки вона сама почне довіряти йому.
З часом Ліна помітила, що поруч із ним вона стала частіше усміхатися. Минуле вже не завдавало такого болю, хоча інколи спогади все ж поверталися.
Того теплого літнього вечора вони сиділи на березі невеликого озера в міському парку. Сонце повільно ховалося за обрій, а легкий вітерець ледь колихав поверхню води.
Ліна поклала голову Маркові на плече.
— Про що задумалася? — тихо запитав він.
— Про дім... Про Київ... І про бабусю Ніколь.
Марк усміхнувся.
— Якщо чесно, мені здається, що я вже знаю її, хоча ми навіть не знайомі.
Ліна засміялася.
— Чому це?
— Бо ти постійно про неї розповідаєш. То вона навчила тебе готувати улюблену страву, то підтримала у важкий момент, то сказала якусь мудру фразу.
Ліна тепло усміхнулася.
— Вона справді особлива. Для мене вона більше, ніж просто бабуся.
Марк узяв її за руку.
— Знаєш... я дуже хочу з нею познайомитися.
Ліна здивовано подивилася на нього.
— Справді?
— Авжеж. Якщо людина виховала таку дівчину, як ти, то мені дуже хочеться сказати їй «дякую».
Ліна трохи зашарілася.
— Думаю, вона була б рада.
— Коли ми наступного разу поїдемо до Києва, ти познайомиш мене з нею?
Ліна на кілька секунд замислилася.
— Із задоволенням. Вона любить гостей. Правда, спочатку почне тебе розпитувати про все на світі.
Марк засміявся.
— Це мене не лякає.
— Вона ще обов'язково нагодує тебе так, що ти не зможеш встати з-за столу.
— Чудово, — жартома відповів він. — Я вже готовий.
Вони обоє розсміялися.
Марк ніжно стиснув її долоню.
— Знаєш, Ліно... Я хочу, щоб колись Київ став для мене не просто містом на карті, а місцем, де живуть дорогі тобі люди.
Ліна мовчки дивилася на нього кілька секунд, а потім тихо сказала:
— Дякую... Мені дуже приємно це чути.
Вона відчула дивне тепло на душі. Вперше за довгий час майбутнє не здавалося їй таким невизначеним.
Вона навіть не підозрювала, що саме в цей час у Києві вже починала розгортатися історія, яка незабаром знову змусить її повернутися додому.

Липень зустрів Англію теплим сонцем. Ліна стояла біля великого панорамного вікна у квартирі Марка й дивилася на ранкове місто. За кілька хвилин вона мала вирушати до аеропорту, але думками вже була далеко — у Києві.

На кухні Марк саме закривав валізу.

— Здається, ми нічого не забули, — усміхнувся він. — Документи, квитки, подарунки...

Ліна повернулася до нього.

— Усе на місці.

Марк уважно подивився на неї.

— Ти хвилюєшся?

— Трохи. Я давно не була вдома.

— Це нормально. Але я навіть радий, що ми летимо.

— Справді?

— Авжеж. Нарешті побачу місто, про яке ти стільки розповідала. І... познайомлюся з твоєю бабусею Ніколь.

Ліна тепло всміхнулася.

— Вона вже кілька місяців питає, коли ти приїдеш. Постійно каже: "Ліно, невже я так і не побачу того хлопця?"

— Сподіваюся, я їй сподобаюся.

— Не хвилюйся. Вона дуже добра.

Через кілька годин літак приземлився в Києві.

Щойно вони вийшли із зони прильоту, Ліна одразу помітила знайому постать.

— Ніколь!

Ніколь широко усміхнулася й поспішила назустріч онуці.

— Ліночко... Як же ти виросла!

Вони міцно обійнялися.

— Я так скучила...

— І я, Ліно.

Потім Ніколь повернулася до Марка.

— То це і є Марк?

Він ввічливо простягнув руку.

— Дуже приємно з вами познайомитися.

— Я теж рада. Але ніяких "ви". Називай мене просто Ніколь.

— Домовилися.

Вона засміялася.

— Оце вже краще.

Дорогою додому Марк із захопленням дивився у вікно автомобіля.

— Київ набагато красивіший, ніж я уявляв.

— Це тільки початок, — відповіла Ліна. — Я покажу тобі свої улюблені місця.

Наступні дні вони гуляли містом майже без перепочинку.

Ліна показувала Маркові широкі проспекти, затишні дворики, старі будинки, парки, набережну.

— Тут ми з друзями гуляли всією компанією.

— А тут?

— Тут я вперше каталася на ковзанах.

— А це?

— Це моя улюблена кав'ярня.

Марк уважно слухав кожну історію.

— Тепер я ще краще розумію, чому ти так сумувала за цим містом.

Увечері вони сиділи на балконі у Ніколь.

— Марку, — сказала вона, наливаючи чай. — Бережи мою Ліну.

Він серйозно кивнув.

— Обіцяю.

Ліна подивилася на нього й усміхнулася. Здавалося, що все складається ідеально.

Але десь у глибині душі вона знала: ця поїздка ще принесе несподівані зустрічі.

Наступного дня Ліна прокинулася дуже рано.

Телефон тихо завібрував.

Невідомий номер.

Вона відкрила повідомлення.

"Я знаю, що ти в Києві. Якщо зможеш... зустрінься зі мною. Будь ласка. Макс."

Її серце забилося швидше.

Вона довго дивилася на екран, не знаючи, що відповісти.

Минуло кілька хвилин.

"Добре. Сьогодні о шостій. У нашому парку."

Увесь день вона поводилася так, ніби нічого не сталося.

Марк навіть нічого не помітив.

— Може, ввечері ще прогуляємося?

— Не сьогодні, — відповіла Ліна. — Моя подруга дізналася, що я приїхала. Дуже просить зустрітися.

— Звичайно. Передавай їй привіт.

— Передам.

Коли годинник показав шосту вечора, Ліна вже йшла знайомою алеєю.

Макс стояв біля лавки.

Він теж помітив її.

Кілька секунд вони просто мовчки дивилися одне на одного.