Глава 10

Минуло ще кілька днів.

Після розмови з Артемом Софі майже не виходила з дому. Вона годинами сиділа біля вікна, дивлячись на місто, яке жило своїм звичним життям. А в її голові одна думка змінювала іншу.

Артем відмовився.

Він не лише не підтримав її, а й засумнівався, що дитина його.

Спочатку Софі відчувала образу, потім розпач, а згодом її емоції поступилися місцем холодному розрахунку.

Вона переконувала себе, що не має права залишитися самотньою.

«Моя дитина повинна рости в повній сім'ї. Вона повинна мати батька», — повторювала вона подумки.

І дедалі частіше її думки поверталися до Макса.

Він був поруч останні місяці. Турбувався про неї, допомагав, підтримував. Софі добре знала його характер. Він ніколи не залишив би жінку, яка чекає від нього дитину, навіть якби мав сумніви.

Саме тому вона попросила його про зустріч.

Макс приїхав до невеликої кав'ярні неподалік парку.

Побачивши Софі, він одразу зрозумів, що розмова буде непростою.

Вона виглядала втомленою. Під очима залягли ледь помітні тіні, а в її погляді більше не було звичної самовпевненості.

— Привіт, — тихо сказав Макс, сідаючи навпроти.

— Дякую, що прийшов.

— Ти сказала, що це важливо.

Софі кілька секунд мовчала, ніби збиралася з силами.

Потім поклала долоню на свій живіт.

— Максе...

Софі зробила глибокий вдих.

— Нам потрібно одружитися, адже ти знаєш що я вагітна.

Макс мовчав.

На його обличчі не відобразилося майже жодної емоції, але всередині все ніби перевернулося.

Перед очима раптом промайнула зустріч із Ліною, їхня прогулянка вечірньою алеєю, її щирий погляд і несміливий поцілунок.

Він міцніше стиснув пальці.

— Ти впевнена що це моя дитина? — тихо запитав він.

— Так. Абсолютно. 

Вона дивилася йому просто в очі, ніби намагалася знайти в них хоч якусь опору.

Макс відкинувся на спинку стільця.

Його серце підказувало одне.

Розум — зовсім інше.

Він не міг позбутися дивного відчуття, що знає далеко не всю правду.

Останнім часом вона зустрічалася із Артемом, і він знав про це...

Але зараз він не сказав про свої сумніви ні слова.

Якщо Софі справді чекала від нього дитину, він не хотів завдати їй болю необережними звинуваченнями.

Очі Софі наповнились слізьми.

— Я не хочу, щоб наша дитина росла без батька. — Промовила вона.

Макс мовчки опустив голову.

Відповідальність завжди була для нього не порожнім словом.

Він не вмів тікати від труднощів.

Але водночас перед його очима знову постала Ліна.

Її слова.

Її усмішка.

Її поцілунок.

Він відчув, ніби життя змушує його обирати між власним щастям і обов'язком.

— Мені потрібен час, — нарешті промовив він.

Софі ледь помітно кивнула, хоча всередині боялася лише одного — що часу може вистачити, аби він почав ставити ті запитання, відповідей на які вона сама не була готова дати.

Коли вони вийшли з кав'ярні, кожен пішов у свій бік.

Макс ішов повільно, не помічаючи ні людей, ні шуму міста.

У його думках звучало лише одне запитання:

«А що, якщо правда набагато складніша, ніж здається?..»

Минув тиждень.
Для Макса це були сім днів, які здавалися нескінченними.
Він майже не спав. Щоночі виходив на балкон, дивився на нічний Київ і знову й знову повертався до одних і тих самих думок.
Перед очима поставали дві картини.
У першій — Ліна. Її усмішка, щирі очі, вечір у Маріїнському парку, їхній перший поцілунок після багатьох років розлуки.
У другій — Софі, яка сказала, що чекає дитину.
Він не міг позбутися сумнівів.
Щось у цій історії не давало йому спокою.
Проте була одна риса, яка завжди вирізняла Макса серед інших.
Він ніколи не тікав від відповідальності.
Навіть тоді, коли серце благало вчинити інакше.
Увечері він довго тримав у руках телефон.
Нарешті набрав номер Ліни.
Після кількох гудків вона відповіла.
— Привіт, Максе.
Її голос був спокійним і теплим.
— Привіт...
Вона одразу відчула, що щось сталося.
— Усе гаразд?
Макс мовчав.
— Максе...
Він важко видихнув.
— Мені потрібно тобі дещо сказати.
Ліна сіла на край ліжка.
— Я слухаю.
Настала довга тиша.
— Я... зробив вибір.
У грудях Ліни щось боляче стиснулося.
Вона вже здогадувалася, якими будуть наступні слова.
— Я одружуся із Софі.
Кілька секунд Ліна не могла вимовити ані слова.
У кімнаті стояла така тиша, що було чути лише її власне дихання.
— Через дитину? — тихо запитала вона.
— Так через неї..
Його голос тремтів.
— Якщо ця дитина справді моя... я не маю права залишити її без батька. І навіть якщо в мене є запитання, я не можу вчинити так, ніби їх узагалі не існує.
Ліна заплющила очі.
Саме цього вона й боялася.
— Я розумію...
— Ні, Ліно... не кажи цього.
— Чому?
— Бо мені від цього ще болючіше.
Вона мовчала.
Макс продовжив:
— Знаєш, що найважче?
— Що?
— Те, що це рішення нічого не змінило тут...
Він поклав руку на груди.
— Я не перестав тебе кохати.
Ліна відчула, як по щоці повільно покотилася сльоза.
— І, мабуть, ніколи не перестану.
Вона мовчала.
— Навпаки... після нашої зустрічі я зрозумів, що кохаю тебе ще сильніше, ніж тоді, коли нам було по тринадцять.
Її серце ніби розривалося навпіл.
— Максе...
— Я знаю, що не маю права цього говорити.
— Не маєш.
— Але якщо зараз промовчу... то брехатиму і тобі, і собі.
Ліна витерла сльози.
— А як же Софі?
Він заплющив очі.
— Я буду поруч із нею.
— Як чоловік?
— Так.
— А кохання?
Макс довго мовчав.
Потім тихо відповів:
— Кохання не можна змусити бути.
Воно або є...
Або його немає.
Вона відчула, як до горла підступив клубок.
— Тоді це буде несправедливо до всіх вас.
— Знаю.
— До Софі.
— Знаю.
— До дитини.
— Знаю.
— І до тебе самого.
Макс гірко всміхнувся.
— Можливо... Але іноді доросле життя змушує обирати не те, що зробить тебе щасливим, а те, з чим ти зможеш жити, дивлячись собі у вічі.
Ліна підійшла до вікна.
За склом тихо мерехтіло нічне місто.
— Я не триматиму тебе, Максе.
— Не кажи так...
— Послухай мене.
Вона зробила глибокий вдих.
— Якщо ти прийняв це рішення, то повинен іти до кінця. Не озираючись. Не живучи минулим. Бо інакше ти зробиш нещасними всіх.
На іншому кінці лінії запала довга мовчанка.
— Ти дивовижна... — тихо сказав Макс.
— Ні.
Ліна сумно всміхнулася крізь сльози.
— Просто життя навчило мене, що іноді найбільшим проявом любові є не боротьба за людину... а сміливість відпустити її.
Макс заплющив очі.
Він розумів, що ці слова запам'ятає назавжди.
— Пробач мені...
— Нема за що вибачатися.
— Є.
— Ні.
Її голос був тихим, але впевненим.
— Якщо колись ми справді були призначені одне одному, то доля ще знайде спосіб це довести.
А якщо ні...
Дякую тобі за те, що навчив мене кохати по-справжньому.
Дзвінок закінчився.
Макс ще довго сидів із телефоном у руках, дивлячись у темряву.
А Ліна, залишившись сама, думала що може це й на краще. Дитина не має рости в сім'ї де немає батька.
Минув майже тиждень.
Київ жив своїм звичним літнім життям. Уранці місто прокидалося під теплими променями сонця, вдень його вулиці наповнювалися туристами, а ввечері парки й набережні ставали місцем неспішних прогулянок.
Та для Ліни час ніби спинився.
Вона дедалі рідше виходила з дому. Навіть улюблений бутік бабусі Ніколь, де ще зовсім недавно вона із задоволенням допомагала зустрічати клієнтів, більше не приносив радості. Вона часто сиділа біля великого панорамного вікна своєї кімнати, дивлячись на вечірній Київ, і ловила себе на думці, що їй потрібно поїхати..
Одного вечора Ліна спустилася до вітальні.
Ніколь читала журнал про моду, але, побачивши онуку, одразу відклала його вбік.
— Ти сьогодні зовсім сумна, — тихо сказала вона.
Ліна сіла поруч.
Довго мовчала.
Потім майже пошепки промовила:
— Ніколь... я хочу повернутися до Англії.
Ніколь уважно подивилася на неї.
— Уже?
— Так.
— Але ж до кінця канікул ще майже місяць.
— Я знаю...
Ліна опустила очі.
— Просто більше не можу залишатися тут.
Ніколь ніжно взяла її за руку.
— Через Макса?
Ліна лише кивнула.
— Катя сьогодні написала мені...
— Що сталося?
— Скоро у нього буде весілля. Та він і сам мені про це говорив, але не сказав коли саме.
У кімнаті запала тиша.
— Вони одружуються за кілька днів.
Ніколь глибоко зітхнула.
— Люба...
— Я не хочу бачити, як людина, яку я люблю, створює сім'ю з іншою.
Не тому, що я бажаю йому зла.
Навпаки...
Я хочу, щоб він був щасливий.
Але мені поки що занадто боляче дивитися на це.
Ніколь мовчки обійняла онуку.
— Знаєш, — тихо промовила вона, — іноді найбільша сміливість полягає не в тому, щоб залишитися.
А в тому, щоб вчасно піти.
Ліна заплющила очі.
— Саме тому я хочу повернутися додому.
До Англії.
Мені побути вдома.
Потрібно почати жити далі.
Наступного ранку вона забронювала квиток.
Виліт був призначений за два дні.
Увечері Ніколь особисто допомагала онуці складати валізу.
До неї потрапляли сукні, книги, кілька сімейних фотографій і маленький сувенір із Києва, який Ліна колись купила разом із Максом.
Вона довго тримала його в руках.
Потім обережно поклала до шухляди письмового столу.
— Нехай залишиться тут, — тихо сказала вона.
— Чому? — запитала Ніколь.
— Бо деякі спогади повинні жити там, де народилися.
У день відльоту Київ зустрів її сонячною погодою.
Автомобіль повільно їхав знайомими вулицями.
Ліна дивилася у вікно.
Маріїнський парк.
Хрещатик.
Дніпро.
Кожне місце нагадувало про щось важливе.
Вона не плакала.
Сльози закінчилися ще кілька днів тому.
В аеропорту Ніколь міцно обійняла онуку.
— Обіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Не закривай своє серце назавжди.
Ліна ледь усміхнулася.
— Не закрию.
— І пам'ятай...
Справжнє кохання ніколи не вимагає втратити себе.
Воно робить людину сильнішою.
Ліна кивнула.
— Дякую тобі... за все.
Вона ще раз обійняла бабусю й попрямувала до зони контролю.
Не озираючись.
Бо знала: якщо озирнеться, їй буде ще важче піти.
Через кілька годин літак уже здіймався над Києвом.
Ліна сиділа біля ілюмінатора й дивилася, як місто повільно зникає серед хмар.
— Прощавай... — ледь чутно прошепотіла вона.
Через три дні після її від'їзду настав день весілля.
Церемонія була скромною.
Лише найближчі родичі, кілька друзів і коротка реєстрація шлюбу.
Макс стояв біля Софі у темно-синьому костюмі.
Зовні він був спокійним.
Та всередині його роздирали суперечливі почуття.
Коли працівниця РАЦСу попросила молодят обмінятися обручками, він машинально виконав усе, що від нього чекали.
Пролунав голос:
— Вітаємо молодят!
Оплески наповнили залу.
Макс усміхнувся.
Але ця усмішка так і не торкнулася його очей.
Він мимоволі подумав про Ліну.
Про те, що саме зараз вона вже летить назустріч новому життю.
Десь далеко, за тисячі кілометрів від Києва.
І вперше він відчув не лише сум.
Він відчув порожнечу.
Таку, яку не могли заповнити ні святкові слова гостей, ні обручка на пальці, ні новий статус чоловіка.
Бо серце, як і раніше, вперто тягнулося до тієї, яка вже покинула це місто.