Глава 9

Наступного дня Софі написала Артемові коротке повідомлення:

«Нам потрібно поговорити. Це важливо.»

Він погодився зустрітися, але одразу попередив, що має небагато часу.

Вони домовилися зустрітися в одному з тихих парків Києва, подалі від людних алей. Надвечір парк був майже порожнім. Лише зрідка повз проходили люди, а вітер тихо шелестів листям старих дерев.

Артем прийшов першим.

Побачивши Софі, він одразу зрозумів: сталося щось серйозне.

— Привіт.

— Привіт...

Вона нервово стиснула ремінець сумочки.

— Ти мене налякала своїм повідомленням.

Софі кілька секунд мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я вагітна.

Артем застиг.

На його обличчі не було ні радості, ні здивування.

Лише важке мовчання.

— Ти впевнена?

— Так.

Він опустив голову.

— І... що тепер?

— Я думала, ми вирішимо це разом.

Артем гірко всміхнувся.

— Разом?

Вона не зрозуміла його тону.

— Що ти маєш на увазі?

Він уважно подивився їй в очі.

— Софі... ти зараз хочеш, щоб я повірив, що це моя дитина?

Вона зробила крок назад.

— Артеме...

— Не відповідай питанням на питання.

— Це твоя дитина.

Він похитав головою.

— Адже я знаю що ти зустрічаєшся з Максом.

Софі мовчала.

Його голос став жорсткішим.

Софі важко зітхнула.

— Макс навіть не знає...

Вона різко замовкла.

— Незнає чого?

— Що я зустрічаюся з тобою.

Артем здивовано подивився на неї.

— Ти приховувала це навіть від нього?

Софі опустила очі.

— Так...

— Чому?

— Бо... все було дуже складно.

Він провів рукою по волоссю.

— Пробач, але я не готовий зараз брати на себе відповідальність.

— Тобто?

— Поки я не буду впевнений, що це моя дитина.

Софі різко підняла голову.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти звинувачуєш мене в брехні?

— Я кажу лише, що не знаю всієї правди.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я не очікувала це почути саме від тебе...

— А я не очікував опинитися в такій ситуації.

Запала важка тиша.

Десь неподалік весело сміялися діти, ніби нагадуючи, наскільки жорстокими іноді бувають дорослі.

Артем тихо промовив:

— Після народження дитини ми зробимо генетичну експертизу. Якщо я помилявся — я визнаю це. Але зараз... вибач.

Він розвернувся й повільно пішов алеєю.

Софі залишилася стояти сама.

Вона дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за деревами.

У її голові крутилася лише одна думка:

«Я заплуталася настільки, що тепер мені не вірить навіть людина, яку я сама впустила у своє життя.»

А тим часом Макс готовий був прийняти навіть чужу дитину, тому що йому так було зручно. У Софі багаті батьки, саме через гроші, а Ліна може знову поїхати в Англію... Але він все ще кохав Ліну, просто у нього на той момент був слабкий характер, звісно це можна було б виправити якщо б він захотів..
Минуло кілька днів.
Літо в Києві набирало обертів. Місто жило своїм життям: вулиці були наповнені людьми, у кав'ярнях не стихали розмови, а вечорами парки ставали місцем зустрічей закоханих, друзів і тих, хто просто хотів на мить забути про щоденні турботи.
Для Ліни ці дні минали дивно. Зовні все було спокійно: вона проводила час із бабусею Ніколь, допомагала їй у бутіку, читала книги, прогулювалася містом. Але всередині неї не вщухала боротьба між розумом і серцем.
Макс теж не знаходив собі спокою.
Після їхньої зустрічі в Маріїнському парку він ще сильніше переконався в тому, що почуття до Ліни не були юнацьким захопленням. Вони стали глибшими, дорослішими й набагато сильнішими.
Високий, майже метр сімдесят на зріст, із широкими плечима та спортивною статурою, Макс уже давно перестав бути тим безтурботним хлопцем, якого всі пам'ятали зі школи. Його темно-русяве волосся було коротко підстрижене, а легка щетина надавала обличчю зрілості. Але найбільше змінився його погляд.
Колись у ньому завжди світилися азарт і безтурботність.
Тепер у карих очах з'явилася стриманість. Та варто було йому побачити Ліну, як цей спокій зникав. У його очах знову з'являлося те саме тепло, яке він безуспішно намагався приховати.
Одного вечора він більше не витримав.
Відкрив телефон.
Знайшов її номер.
І натиснув кнопку виклику.
...
У цей час Ліна сиділа на терасі будинку Ніколь. Перед нею лежала книга, але вона вже кілька хвилин не перегортала сторінок.
Телефон задзвонив.
Вона поглянула на екран.
Макс.
Кілька секунд вона вагалася.
Потім відповіла.
— Алло.
— Привіт...
— Привіт.
— Не відволікаю?
— Ні. Щось сталося?
— Ні... Просто хотів почути твій голос.
Ліна на мить усміхнулася, але швидко приховала емоції.
— Це не схоже на тебе.
— Можливо... Я й сам уже не схожий на себе.
Запала коротка тиша.
— Ліно...
— Так?
— Чи погодишся ще раз зі мною зустрітися?
Вона мовчала.
— Навіщо?
— Я не прошу тебе щось вирішувати. Не прошу нічого обіцяти. Просто... хочу побути поруч хоча б годину.
Ліна опустила погляд.
— Максе...
— Будь ласка.
Вона глибоко вдихнула.
— Добре.
Він завмер.
— Справді?
— Але лише як друзі.
— Я погоджуюся.
— І жодних розмов про майбутнє.
— Якщо тобі так буде спокійніше — добре.
Після завершення дзвінка Ліна ще довго сиділа нерухомо.
Легкий вечірній вітер розвівав її довге світло-русяве волосся, що м'якими хвилями спадало нижче плечей. У свої дев'ятнадцять вона стала ще вродливішою, але її краса була тихою, природною.
Великі блакитні очі завжди видавали те, що вона намагалася приховати. У них поєднувалися ніжність і внутрішня сила. Її обличчя було спокійним, а легка усмішка з'являлася лише тоді, коли вона була щиро щасливою.
Саме це й приваблювало людей.
У ній не було награності.
Вона залишалася собою незалежно від того, поруч із ким перебувала.
Саме такою її пам'ятав Макс.
І саме такою він покохав її ще багато років тому.
Попереду на них чекала ще одна зустріч. Обоє розуміли, що кожна наступна розмова дедалі сильніше стирає межу між тим, що вони намагаються приховати, і тим, що давно живе в їхніх серцях.