Глава 8

Минуло три дні після тієї зустрічі.
Кожен повернувся до своїх справ, але спокій був лише зовнішнім.
Ліна проводила час із бабусею Ніколь, іноді заїжджала до її бутіка, прогулювалася Києвом, зустрічалася з Катею. Проте щоразу, коли залишалася наодинці, перед очима поставав той вечір у ресторані. Особливо погляд Макса. Він був зовсім не таким, як вона очікувала.
Тим часом Макс теж не знаходив собі місця.
Він неодноразово відкривав список контактів, знаходив номер Ліни... і знову блокував телефон.
«Що я їй скажу? Після стількох років...»
Та цього вечора він усе ж натиснув кнопку виклику.
У кімнаті Ліни задзвонив телефон.
Вона поглянула на екран і завмерла.
Макс.
Серце забилося швидше.
Кілька секунд вона просто дивилася на телефон, а тоді відповіла.
— Алло.
— Привіт, Ліно.
Його голос був спокійним, але вона відчула, що він хвилюється.
— Привіт.
Запала коротка пауза.
— Не заважаю?
— Ні.
Макс тихо видихнув.
— Якщо чесно... я не знав, чи ти взагалі відповіси.
Ліна ледь усміхнулася.
— Чому?
— Бо після всього, що було... ти могла й не захотіти зі мною говорити.
— Минуло багато часу, Максе.
— Саме тому я й телефоную.
Знову настала тиша.
— Я хотів би зустрітися.
Ліна не відповіла одразу.
— Навіщо?
— Просто поговорити.
— Про що?
— Про нас... Про ті роки... Про все, що так і залишилося недомовленим.
Ліна заплющила очі.
Вона знала, що колись ця розмова все одно мала відбутися.
— Максе...
— Будь ласка. Я нічого від тебе не вимагаю. Якщо після цієї зустрічі ти скажеш, що більше не хочеш мене бачити, я прийму це.
У його голосі не було наполегливості.
Лише щирість.
Ліна мовчала ще кілька секунд.
— Добре.
Макс завмер.
— Справді?
— Так. Але лише поговорити.
— Лише поговорити, — тихо повторив він.
— Не думай, що ця зустріч щось означає.
— Я розумію.
— Де?
— Якщо ти не проти... у Марїнівському парку. Завтра о п'ятій вечора.
Ліна на мить задумалася.
Саме там вони колись гуляли всією компанією.
— Добре.
— Дякую, Ліно.
— До завтра.
— До завтра.
Вона завершила дзвінок і поклала телефон на ліжко.
У двері легенько постукали.
— Можна? — до кімнати зазирнула Ніколь.
— Звичайно, Ніколь.
Ніколь одразу помітила задумливий погляд онуки.
— Хтось телефонував?
Ліна кілька секунд мовчала.
— Макс.
Ніколь сіла поруч.
— І чого він хотів?
— Запросив мене на зустріч.
— І що ти відповіла?
— Погодилася.
Ніколь уважно подивилася на неї.
— Ти впевнена, що готова?
Ліна повільно кивнула.
— Не знаю, чи готова... Але я втомилася носити із собою запитання, на які ніколи не було відповідей. Якщо між нами залишилося щось недомовлене, краще сказати це зараз.
Ніколь лагідно взяла онуку за руку.
— Це мудре рішення.
Ліна задумливо усміхнулася.
Тим часом Макс стояв біля вікна своєї кімнати, дивлячись на вечірній Київ.
Він повільно поклав телефон до кишені й ледь помітно всміхнувся.
— Дякую... що погодилася.
Вперше за багато років він відчув не лише хвилювання, а й надію. 

Настав день зустрічі.
Ліна приїхала до Маріїнського парку трохи раніше. Літній Київ жив своїм звичним ритмом, але тут, серед старовинних алей, усе здавалося спокійнішим. Сонце вже починало повільно схилятися до обрію, заливаючи парк м'яким золотавим світлом.
Вона повільно йшла широкою алеєю, вимощеною світлою бруківкою. Обабіч височіли старі каштани, липи й клени, чиї густі крони створювали приємну прохолоду. Легкий вітерець колихав листя, а десь неподалік тихо співали птахи.
З оглядових майданчиків відкривався дивовижний краєвид на Дніпро. Вечірнє сонце відбивалося у воді тисячами золотих іскор, а далеко внизу повільно рухалися прогулянкові теплоходи. На лавках сиділи закохані пари, молоді мами гуляли з дитячими візочками, туристи фотографувалися на тлі київських пагорбів.
Ліна на мить зупинилася біля білосніжної огорожі оглядового майданчика.
Перед нею розкинувся Київ — величний, теплий і такий знайомий. Вона глибоко вдихнула свіже повітря, змішане з ароматом липового цвіту й троянд із квітників.
Саме тут вони колись гуляли всією компанією
Вона повільно йшла алеєю, вдивляючись у знайомі місця.
 Тоді життя здавалося простим, а майбутнє — безмежним.
— Ліно...
Вона озирнулася.
За кілька метрів стояв Макс.
На мить вони просто мовчки дивилися одне на одного.
— Дякую, що прийшла, — тихо сказав він.
— Я ж обіцяла.
Вони повільно пішли алеєю.
Довгий час між ними панувала мовчанка.
Її порушив Макс.
— Знаєш... я сотні разів уявляв цю зустріч.
Ліна ледь усміхнулася.
— І щоразу вона була іншою?
— Так. Але жодного разу я не знав, із чого почати.
— Тоді почни з правди.
Макс опустив погляд.
— Правда в тому, що я винен перед тобою.
— Максе...
— Ні, дозволь мені договорити. П'ять років тому я зробив багато помилок. Я дозволив обставинам вирішувати за мене. Думав, що час усе виправить... але він лише навчив мене жити з тим, про що я шкодую.
Ліна уважно слухала.
— У ресторані я зрозумів одну річ.
— Яку?
Він подивився їй просто в очі.
— Я жодного дня не переставав тебе кохати.
Ліна завмерла.
Вона не очікувала почути ці слова так швидко.
— Не кажи цього...
— Чому?
— Бо це нічого не змінює.
— Для мене змінює все.
Вона похитала головою.
— Ні, Максе. Не змінює.
Запала тиша.
Ліна повільно перевела погляд кудись удалину.
— Ти зараз із Софі.
Макс мовчав.
— І не заперечуй. Це всі знають.
Він глибоко вдихнув.
— Так.
— Тоді навіщо ці слова?
Макс зупинився.
— Бо я більше не можу мовчати.
— Але ти поруч із нею.
Він заплющив очі.
— Так... Я поруч із Софі.
— Ти її кохаєш?
Макс відповів не одразу.
— Ні.
Ліна повільно підняла на нього очі.
— Я дуже поважаю її. Вона була поруч у непрості моменти. Я не хочу зробити їй боляче. Але кохання... ні. Моє серце весь цей час належало лише тобі.
У Ліни защеміло в грудях.
Саме ці слова вона колись так хотіла почути.
А тепер вони принесли не радість, а ще більше запитань.
Вона тихо промовила:
— Максе... Але Софі вагітна.
Він уважно подивився на неї.
Макс повільно опустив голову.
Кілька секунд він мовчав.
— Так...
Ліна заплющила очі.
— Я знаю що це давно вже не секрет, і можливо навіть для тебе, але я маю сказати тобі — вона зраджує тобі із Артемом, і можливо дитина не від тебе. — Ледве випалила ці слова із себе Ліна.