Глава 7

МИНУЛО 5 РОКІВ

П'ять років промайнули швидше, ніж Ліна могла собі уявити.

Коледж залишився позаду. Разом із дипломом вона отримала не лише освіту, а й безцінний життєвий досвід. За цей час вона змінилася: стала впевненішою, спокійнішою, навчилася приховувати емоції за легкою усмішкою. Але одне не змінилося — Київ усе ще жив у її серці.

Коли потяг повільно зупинився на пероні, Ліна глибоко вдихнула.

— Я вдома... — тихо прошепотіла вона.

Місто ніби водночас змінилося й залишилося таким самим. Нові будівлі, сучасні кав'ярні, оновлені вулиці, але знайомий ритм столиці одразу повернув спогади про юність.

Щойно вона вийшла з потяга, як Ніколь уже чекала на неї на пероні.

— Ну і як у тебе справи? Як доїхала?

— Усе добре, Ніколь... Трішки втомилася.

— Тоді ходімо до таксі, воно вже чекає на нас! Відпочинеш удома. Як же я скучила за тобою! Ти б знала...

— Я теж скучила за тобою, Ніколь!

Вони ще раз міцно обійнялися й сіли в таксі, яке повезло їх до квартири Ніколь на Печерську.

Її чоловік помер ще десять років тому, і відтоді вона жила сама, впевнено розвиваючи власний бізнес. Хоча час від часу вона навідувалася до своїх магазинів, яких тепер стало вже два, усіма робочими процесами займалися професійні керівники. Вони відповідали за щоденні справи та отримували за це гідну зарплату. Завдяки цьому Ніколь могла більше відпочивати, приділяти час собі та своєму хобі.

Щойно вони приїхали додому, Ліна першим ділом узяла до рук телефон.

— Треба подзвонити Каті...

Гудки тривали недовго.

— Ліна?! — почувся радісний крик. — Це справді ти?!

— Я. Щойно повернулася до Києва.

— Не вірю! Ти серйозно?

— Абсолютно. Ну, розповідай, які у вас новини? За п'ять років, мабуть, усе перевернулося.

Катя весело засміялася.

— Новин стільки, що навіть не знаю, з чого почати.

— Починай із найцікавішого.

Настала коротка пауза.

— Гаразд... Я тепер зустрічаюся з Денисом.

Ліна на мить завмерла.

— З Денисом?

— Так. Уже майже рік. Якось усе само собою сталося. Спочатку просто спілкувалися, потім почали частіше бачитися... і зрозуміли, що нам добре разом.

Ліна щиро усміхнулася.

— Якщо ви щасливі, я дуже рада за вас.

— Дякую. А ще...

Катя ніби вагалася.

— Що?

— Софі вагітна.

Ліна мовчки сіла на диван.

— Вагітна?..

— Так.

— Вона... заміжня?

— Ні. До того ж вона сама не знає, хто батько дитини. Офіційно вона зустрічалася з Максом, але потайки мала стосунки й з Артемом.

Ліна повільно перевела погляд у вікно.

Час справді змінив усіх.

— Здається, Максу не пощастило...

— Це ще з якого боку подивитися! Батьки Софі набагато заможніші за його батьків. Вони мають власний успішний бізнес, і, на відміну від Макса, Софі може дозволити собі практично все, що забажає. Вона постійно дарує йому дорогі подарунки. Уявляєш, нещодавно купила йому айфон останньої моделі.

— Оце так...

— Та, знаєш, Ліно, здається, він виглядає не надто щасливим... Можливо, здогадується про її стосунки з Артемом, але боїться сказати їй про це.

— Шкода його, — тихо промовила Ліна. — А решта?

— Решту краще розповім особисто. Повір, за ці п'ять років сталося набагато більше, ніж ти можеш уявити.

— Тоді зустрінемося?

— Уже завтра! У нашій улюбленій кав'ярні. Там і поговоримо.

— Домовилися.

Після завершення дзвінка Ліна ще довго сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечірній Київ запалює тисячі вогнів.

Вона повернулася зовсім іншою людиною.

Тепер Ліна повернулася до розкішного будинку Ніколь у Києві. Літнє сонце вже хилилося до заходу, а за панорамними вікнами місто поволі занурювалося у вечірню метушню.
Ліні було вже дев'ятнадцять. Вона навчалася в престижному коледжі в Англії, де жила разом із батьками. До Києва дівчина прилетіла на літні канікули, щоб провести час із бабусею, яку дуже любила.
Наступного дня Ніколь саме повернулася зі свого елітного бутіка жіночого одягу, який уже багато років був одним із найвідоміших у столиці. У свої шістдесят п'ять вона залишалася стильною, енергійною та впевненою жінкою, а її смак і досвід захоплювали навіть молодих дизайнерів.
— Бабусю! — усміхнулася Ліна, щойно почула звук відчинених дверей.
— Ліно! — Ніколь одразу розкрила обійми. — Я вже встигла скучити, хоча ти приїхала лише кілька днів тому.
— Просто хотіла побути вдома. 
— Вірю. Ти напевно вчора дуже втомилася із дороги..
Вони сіли у просторій кухні, де економка вже подала ароматний чай із домашнім печивом.
— Ну, розповідай, — усміхнулася Ніколь. — Як справи в Англії?
— Чудово. Навчання непросте, але мені дуже сподобалось, коледж я вже закінчила, тепер подала документи у декілька вищих навчальних закладів, а навчання триватиме там ще три роки, по плану. Викладачі вимогливі.
Ніколь із гордістю дивилася на онуку.
— Ти завжди любила вчитися. Знаєш, це нагадує мені мене.
Ліна здивовано усміхнулася.
— Справді?
— Авжеж. Колись я теж навчалася в коледжі але у нас.
— Ти мені майже нічого про це не розповідала.
— Бо не було нагоди.
— Тоді зараз саме час.
Ніколь зробила ковток чаю.
— Це були чудові роки. Я вивчала моду, мистецтво й основи ведення бізнесу. Саме там зрозуміла, що хочу створити власний бутік. Багато хто казав, що це занадто смілива мрія, але я нікого не слухала.
— І в тебе вийшло, — тепло сказала Ліна.
— Так. Було непросто, але кожен крок був вартий зусиль.
На мить запала тиша.
Тоді Ліна задумливо промовила:
— До речі... нещодавно я телефонувала до Каті.
Ніколь одразу підняла очі.
— Справді? Як вона?
— Добре. Ми довго говорили. І, звісно, вона згадала наших давніх друзів.
— Макса теж?
— Так.
Ніколь мовчки чекала продовження.
— Катя сказала, що Макс дуже змінився. Подорослішав, став стриманішим, багато часу приділяє навчанню. Каже, що тепер він зовсім не той безтурботний хлопець, яким був колись.
— А Софі?
Ліна ледь зітхнула.
— Софі, за словами Каті, досі любить бути в центрі уваги. Вона часто з'являється поруч із Максом, через що багато хто думає, що вони пара. Але Катя сказала, що сама не впевнена, чи це справді так.
Ліна задумливо подивилася у вікно.
— П'ять років... Це дуже багато.
— Так, — тихо відповіла Ліна. — Але Катя сказала ще дещо.
— Що саме?
— Вона випадково згадала моє ім'я в розмові. І Макс одразу замовк. Просто дивився перед собою кілька секунд, а потім швидко перевів тему.
Ліна ледь усміхнулася. — Можливо, це просто спогади.
Ніколь уважно подивилася на онуку.
— А можливо, не лише спогади. Іноді почуття не зникають, навіть якщо між людьми проходять роки. Вони просто чекають свого часу. А іноді зникають за крутим поворотом долі. Все ще залежить від самої людини...