Глава 6

Після того вечора в кафе Ліна ще довго не могла заснути.

Вона лежала на ліжку, дивилася у стелю, а поруч на тумбочці тихо світився телефон. За відчиненим вікном стрекотіли цвіркуни, а теплий літній вітер колихав фіранку.

У голові крутилися одні й ті самі думки.

Макс.

Софі.

І те, що він досі нічого не змінив.

Наступний день літніх канікул тягнувся повільно, ніби саме літо не хотіло поспішати.

Зранку Ліна зустрілася з Денисом. Вони неквапом гуляли парком, купували холодний лимонад, їли морозиво, каталися на велосипедах, сиділи біля річки, годинами розмовляли й сміялися з безглуздих відео в телефоні.

Потім минув ще один день. І ще один. Літо текло тихо, без поспіху: ранки пахли травою, полудні були спекотними, а вечори — м'якими й довгими.

Здавалося, літо було ідеальним.

Але щоразу, коли Ліна випадково бачила Макса із Софі, всередині ставало якось порожньо.

Вона ревнувала.

Він так і не зробив вибір.

Одного теплого вечора вони з Денисом сиділи на дерев'яному пірсі біля річки, опустивши ноги майже до самої води. Сонце повільно сідало за дерева, фарбуючи небо в рожево-золоті кольори.

— Може, вже досить про нього думати? — усміхнувся Денис.

Ліна тихо зітхнула.

— Якби це було так легко...

— Тоді чого ти чекаєш?

Ліна трохи помовчала.

— Я хочу, щоб він сам зробив вибір.

— У сенсі?

— Якщо я йому справді подобаюся, він має сам зрозуміти, що не можна одночасно бути із Софі й писати мені.

Денис задумливо кивнув.

— Це чесно.

— Я не хочу бути запасним варіантом. Якщо він обере мене — то тому, що сам цього захотів. Не через чиїсь вмовляння.

Запала коротка тиша.

Лише хвилі тихенько плескалися об дерев'яний пірс.

— Але... — тихо промовила Ліна. — Якщо він і далі боятиметься зробити цей крок...

Вона ледь усміхнулася.

— Мабуть, доведеться йому трохи допомогти.

Денис здивовано підняв брови.

— Ліно... У тебе знову народився якийсь план?

Ліна загадково всміхнулася.

— Можливо...

— І що ти задумала?

Ліна лише хитро подивилася на друга.

— Поки що секрет.

Денис засміявся.

— Ой, знаю я цей погляд.

Денис уважно дивився на Ліну.

— Ну все... Я тебе знаю. Коли ти так усміхаєшся, точно щось придумала.

Ліна засміялася й легенько штовхнула його плечем.

— Та не драматизуй.

— Ліно, я серйозно.

Вона ще кілька секунд мовчала, спостерігаючи, як по Дніпру повільно пропливає білий катер.

Потім раптом клацнула пальцями.

— Є!

— Що «є»?

— Ідея!

Денис здивовано подивився на неї.

— Яка ще ідея?

Ліна широко усміхнулася.

— Пам'ятаєш Артема із сусіднього класу?

— Того високого, що постійно грає у футбол?

— Саме його.

— Ну.

— Він же давно сохне за Софі.

Денис тихо засміявся.

— Та це пів школи знає.

— От бачиш!

Вона пожвавилася ще більше.

— А Софі любить увагу. Якщо вони почнуть більше спілкуватися... може, вона сама зверне на нього увагу.

— Тобто...

— Я хочу дати їм шанс познайомитися ближче.

Денис задумався.

— І де тут моя роль?

Ліна подивилася на нього з хитрою усмішкою.

— Ти ж дружиш із Артемом.

— Ну... є таке.

— Запроси його завтра в парк. Скажи, що ми всі збираємося великою компанією.

— А далі?

— А далі я покличу Катю. Катя запросить Софі. Якщо вони нормально заговоряться... може, між ними щось і вийде.

Денис усміхнувся.

— Хитро.

— Та ні. Просто хочу, щоб усе стало на свої місця.

Він уважно подивився на Ліну.

— І ти думаєш, що тоді Макс...

Ліна тихо перебила його.

— Якщо його почуття до Софі — це лише звичка, він сам це зрозуміє.

Вона зробила ковток лимонаду.

— А якщо він справді її кохає... значить, я просто відступлю.

Денис промовив

— Ох, знаючи тебе я ось сумнівабся що ти так просто відступиш!

— Та я тобі чесно кажу...

— Знаєм ми твоє "чесно"...

— Добре, — нарешті сказав він. — Я поговорю з Артемом.

— Серйозно?

— Ага.

— Дякую!

Ліна радісно усміхнулася.

Денис лише похитав головою.

— Знаєш... іноді мені здається, що ти можеш придумати вихід із будь-якої ситуації.

— Не з будь-якої, — засміялася Ліна. — Але спробувати точно варто.

Над містом повільно згущалися літні сутінки. Ліхтарі один за одним спалахували вздовж набережної, а теплий вечірній вітер приносив запах річки й липового цвіту.

Тут знову до Ліни позвонила бабуся Ніколь, вона хвилювалася, тому завжди підтримувала із нею зв'язок.

— Ало! — Прозвучав впевней голос Ніколь. — Ліно, де ти скажи будь-ласка, вже сутеніє! Повертайся додому!

— Ало, Ніколь не хвилюйся, я скоро буду, я тут не далеко, із другом Денисом, ти його знаєш, скоро буду! 

— Добре, я чекатиму! 

— Ок.

— Денис, Ніколь звонила, мені пора їхати додому, якщо хочеш, я тебе підкину! Зараз викличунам таксі...

— Ні, я не проти! Можемо поїхати разом, тоді Ок, я викликаю таксі!

— Добре.

Наступного дня спека трохи відступила. Над Києвом пливли легкі хмаринки, а Маріїнський парк був заповнений людьми. Хтось лежав на траві з книжкою, хтось катався на роликах, а біля літнього кафе підлітки голосно сміялися, роблячи селфі.

Першими прийшли Ліна й Денис.

За кілька хвилин підтягнулася Катя.

— Ну що, всі на місці? — усміхнулася вона.

— Майже, — відповіла Ліна, крадькома переглянувшись із Денисом.

Саме в цей момент алеєю йшов Артем.

Високий, спортивний, у світлій футболці та джинсових шортах. Через плече висіла сумка, а в руці він крутив баскетбольний м'яч.

— Йо! — усміхнувся він. — Давно чекаєте?

— Та ні, тільки підійшли, — відповів Денис і дружньо дав йому "п'ять".

Ліна уважно подивилася на Артема.

— Привіт.

— Привіт.

Розмова зав'язалася легко. За кілька хвилин вони вже сміялися над якимось безглуздим відео, яке показував Денис.