Глава 5

Ліна сиділа на гойдалці у дворі, повільно погойдуючись і гортаючи стрічку в телефоні. Надворі вже сутеніло, повітря було теплим, а десь неподалік лунав сміх дітей.
— Привіт... — нерішуче почувся знайомий голос.
Вона підняла очі.
— Денис? Ти чого тут?
Хлопець стояв навпроти, засунувши руки в кишені худі. Для нього це було незвично. Зазвичай він завжди був упевнений у собі, жартував, підколював усіх навколо. А зараз виглядав так, ніби от-от втече.
— Можна... поговорити?
Ліна здивовано кивнула.
— Ну... говори.
Кілька секунд Денис мовчав.
— Пам'ятаєш, як ми домовилися вдавати, що ми пара?
— Ну, пам'ятаю. — Ліна усміхнулася. — Це ж була наша угода.
— Так... угода.
Він опустив погляд.
— Спочатку для мене це справді була просто гра. Типу... походити разом, потролити Макса із Софі, зробити вигляд, що ми зустрічаємося.
Ліна тихо засміялася.
— Ну так. Ми ж нормально їх заплутали.
Але Денис не засміявся.
Вона одразу помітила, що щось не так.
— Денис?..
Він глибоко вдихнув.
— А потім усе стало якось... не по приколу.
— У сенсі?
— У прямому.
Він подивився їй просто в очі.
— Я почав чекати, коли ти напишеш. Почав спеціально шукати тебе поглядом у компанії. Якщо тебе не було — день ставав якийсь... ніякий. А коли ти сміялася через мої дурні жарти... я ходив щасливий пів дня.
Ліна мовчала.
— І знаєш... я довго думав, що це просто звичка. Але ні.
Він нервово потер долоні.
— Ліно... я, здається... ні... не здається.
Він усміхнувся сам до себе.
— Я по-справжньому в тебе закохався.
Настала тиша.
Навіть вітер ніби стих.
— Я знаю, що наша "пара" була несправжня, — тихо продовжив Денис. — Але мої почуття... вони вже давно справжні. І мені набридло робити вигляд. Я не хочу більше грати.
Ліна розгублено дивилася на нього.
— Ти... це зараз серйозно?
— На всі сто.
— Це не якийсь челендж? Не прикол? Не суперечка?
Денис навіть образився.
— Ліно... я зараз уперше в житті так хвилююся. У мене ноги трусяться. Якби це був прикол, я б уже давно сміявся.
Вона уважно дивилася на нього ще кілька секунд.
— А якщо... я не повірю?
Денис сумно усміхнувся.
— Тоді я тебе зрозумію. Бо сам винен. Але я не міг більше мовчати. Краще почути "ні", ніж щодня робити вигляд, що мені байдуже.
Він уже хотів піти.
— Добре... Я сказав усе, що мав.

— Денис... зачекай.
Він завмер.
На мить навіть перестав дихати.
Повільно озирнувся.
Ліна міцніше стиснула ремінець своєї маленької сумочки. Видно було, що їй теж непросто.
— Я... не хочу, щоб ти зараз пішов і подумав, що мені байдуже.
Денис мовчав.
— Мені справді дуже приємно те, що ти сказав.
Вона ледь усміхнулася.
— І чесно... я навіть не думала, що все це для тебе настільки серйозно.
Він лише тихо кивнув.
— Але... я не хочу тебе обманювати.
Після цих слів у Дениса всередині ніби все стиснулося.
Він уже здогадувався, що почує далі.
Ліна опустила погляд на кросівки.
— Денис... ти дуже класний. Правда. З тобою весело, ти завжди можеш розсмішити, підтримати... І я рада, що ми тоді придумали цю нашу фейкову пару.
Вона нервово усміхнулася.
— Бо інакше ми б, мабуть, навіть так не здружилися.
Денис криво всміхнувся.
— Але?..
Ліна важко зітхнула.
— Але... мені подобається Макс.
Після цих слів запала тиша.
Десь над деревами пролетіла ластівка. З дитячого майданчика долинув чийсь сміх, ніби зовсім з іншого світу.
Денис дивився на Ліну, але майже нічого не чув.
Лише одне речення крутилося в голові.
"Мені подобається Макс..."
— Я давно це зрозуміла, — тихо сказала вона. — І як би не намагалася себе переконати, нічого не змінилося.
Вона підняла очі.
— Пробач...
Денис мовчав.
Він дуже хотів посміхнутися, зробити вигляд, що все нормально.
Але не виходило.
— Значить... без шансів?
Ліна сумно похитала головою.
— Не хочу давати тобі якусь надію, якщо її немає.
Вона зробила крок ближче.
— Але я дуже хочу, щоб ми залишилися друзями. Без образ. Без сварок. Без того, щоб ми почали уникати одне одного.
— Просто друзями?.. — тихо перепитав він.
— Так.
Вона ледь усміхнулася.
— Ти для мене дуже важлива людина. І я не хочу тебе втратити. Просто... не як хлопця.
Денис опустив голову.
На кілька секунд він заплющив очі.
Було таке дивне відчуття, ніби всередині щось розсипалося на дрібні шматочки.
Він повільно видихнув.
Ліна мовчки кивнула.
— Дякую, що сказала чесно.
Він нарешті спробував усміхнутися.
Хоч усмішка й вийшла дуже сумною.
— Ну... значить, друзі.
Ліна простягнула йому кулачок.
— Друзі?
Денис кілька секунд дивився на нього, а тоді легко торкнувся своїм.
— Друзі...
Усередині він розумів, що це слово зараз ранить сильніше, ніж будь-яка сварка.
Попереду були майже три місяці літніх канікул. Довгі вечори, прогулянки, морозиво, велосипеди, річка, зустрічі з компанією...
І найважче в усьому цьому було те, що він однаково бачитиме Ліну майже щодня.
Тільки тепер уже знаючи, що її серце б'ється зовсім не для нього.

Тим часом Макс лежав на ліжку, закинувши руки за голову, і вже хвилин десять дивився в стелю.
— Ну що я роблю?.. — пробурмотів він сам до себе.
Усе стало якимось надто заплутаним.
З одного боку — Софі.
Яскрава, впевнена в собі, завжди в центрі уваги. Вона сама писала йому, кликала гуляти, скидала смішні тіктоки, постійно знаходила привід опинитися поруч. З нею було легко. Прикольно. Вона ніби весь час підживлювала його самолюбство.
Але...
Щоразу, коли Макс бачив повідомлення від Ліни, усе інше відходило кудись на задній план.
Вона була зовсім іншою.
Спокійнішою. Щирішою. З нею не треба було прикидатися крутішим, ніж ти є. З нею хотілося просто говорити. Про все.
Макс важко видихнув.
— Та що зі мною не так?..
Телефон завібрував.
Софі 
"Ти сьогодні не забув? О сьомій біля фонтану."
Макс автоматично усміхнувся.
"Не забув))"
Відправив.
І майже одразу відкрив інший чат.
Ліна 
Палець завис над клавіатурою.
"Привіт. Може, сьогодні ввечері сходимо за морозивом? Або просто прогуляємося?"
Він перечитав повідомлення разів п'ять.
Натиснув "Надіслати".
— От блін...
Сам не розумів, чого чекає.
Минуло кілька хвилин.
На екрані висвітилися три крапки.
Ліна друкувала...
Макс навіть сів на ліжку.
Ліна 
"Максе... ні."
Він насупився.
"Чому?"
Відповідь прийшла не одразу.
"Бо ти зараз гуляєш із Софі."
Макс завмер.
"Ну і що?"
Ліна відповіла майже відразу.
"Як це — «ну і що»?"
"Максе, якщо ви разом, то це якось дивно."
"Я не хочу бути тією дівчиною, з якою гуляють між побаченнями."
Макс швидко надрукував:
"Та ми не..."
Він зупинився.
Що написати?
Що вони не зустрічаються?
Але ж усі думали інакше.
І він сам нічого не спростовував.
"Ліно, усе не так..."
Відправив.
За кілька секунд прийшла відповідь.
"Може, й не так."
"Але зі сторони це виглядає саме так."
"І мені не хочеться брати участь у цьому."
Макс відчув, як усередині все неприємно стислося.
"Тобто ти не прийдеш?"
Після невеликої паузи...
"Ні."
"Поки ти сам не розберешся, чого хочеш."
"Бо зараз складається враження, що ти граєш одразу на два фронти."
"А я не хочу бути запасним варіантом."
Повідомлення закінчилося маленьким смайликом.
Без злості.
Без образ.
Просто чесно.
Макс відклав телефон поруч.
— Клас... Молодець, Максе...
Він потер обличчя долонями.
Вперше за довгий час йому стало по-справжньому соромно.
Бо Ліна мала рацію.
Він сам заплутався.
Хотів не втратити увагу Софі.
І водночас боявся втратити Ліну.
А в результаті ризикував втратити обох.
Телефон знову завібрував.
Софі 
"Ти деее? Я вже біля фонтану."
Макс подивився на екран, але відповідати не поспішав.
У голові звучали лише слова Ліни:
"Поки ти сам не розберешся, чого хочеш..."