Глава 4

Минуло кілька днів.

Макс ніби навмисно зник із життя Ліни.

Він більше не писав їй «Доброго ранку», не кликав гуляти, не надсилав смішних відео й не з'являвся біля її будинку, як робив це раніше.

Але Ліна чудово знала одну річ.

Він усе одно за нею спостерігав.

Іноді вона ловила його погляд із протилежного боку парку. Інколи бачила, як він швидко ховав телефон, коли вона проходила повз. Він удавав байдужого, але серце не вміє так майстерно брехати, як люди.

— Думаєш, план спрацює? — тихо запитала Ліна, сидячи на лавці біля озера.

Поруч сидів Денис, ліниво крутячи в руках баночку коли.

— Якщо Макс хоч щось до тебе відчуває — ще й як спрацює.

— А якщо ні?

— Тоді хоча б я стану трохи популярнішим, — засміявся Денис. — У мене теж є своя місія.

Ліна усміхнулася.

— Ти дивний.

— Зате чесний.

Вони вдарилися кулачками й розсміялися.

Саме в цю мить повз проходили Макс і Софі.

Макс завмер.

Ліна сміялася.

Так щиро.

Так легко.

І поруч із нею був інший хлопець.

Денис саме простягнув їй морозиво.

— Тримай, принцесо. Як і обіцяв.

— Дякую, — усміхнулася Ліна, чудово знаючи, що Макс усе бачить.

У грудях Макса ніби щось вибухнуло.

— Ходімо, — сказала Софі, торкнувшись його руки.

Але він навіть не почув.

Його погляд був прикутий лише до Ліни.

До її усмішки.

До того, як Денис дивився на неї.

— Максе... — уже голосніше покликала Софі.

— Що?

— Ти вже хвилину дивишся тільки на них.

Він швидко відвів очі.

— Та мені без різниці.

Софі лише мовчки кивнула.

Вона бачила правду.

У його очах палали ревнощі.

Такі, які неможливо зіграти.

Того ж вечора Ліна виклала у сторіс коротке відео: вони з Денисом каталися на велосипедах, сміялися, влаштовували маленькі перегони й дуркували.

Через кілька хвилин сторіс переглянув Макс.

Потім ще раз.

І ще.

Він навіть не помітив, як затримав палець на екрані, вдивляючись у Лінину усмішку.

— Та чого мене це так чіпляє?.. — тихо прошепотів він.

А за кілька метрів від нього Софі вже вигадувала новий план.

Якщо ревнощі не змусили Макса забути Ліну...

То вона зробить так, щоб сама Ліна перестала йому довіряти.

І тоді між ними спалахне не лише вогонь кохання.

А й вогонь великої та небезпечної таємниці.
Софі не була з тих, хто діє імпульсивно.
Вона чекала.
Спостерігала.
І збирала дрібні деталі, як пазл.
Макс мовчить із Ліною вже тиждень.
Ліна з Денисом грають у «ідеальну пару».
І десь між цим усім Макс починає тріщати по швах від ревнощів.
— Ідеально… — тихо усміхнулась Софі, гортаючи телефон.
У неї вже був план.
І він був простий.
А значить — небезпечний.
Наступного дня все почалося з «випадковості».
Ліна отримала повідомлення.
Невідомий акаунт.
Фото.
На ньому — Макс.
Але не один.
Поруч стояла дівчина з їхнього району, з паралельного класу. І виглядало це… занадто близько. Дуже близько.
Підпис під фото:
«Він не такий вже й “зайнятий думками про когось одного”, як ти думаєш»
Ліна завмерла.
— Що за…
Вона перечитала ще раз.
Серце стукнуло швидше, але вона одразу спробувала себе зловити:
— Ні. Це тупо монтаж. Або фейк. Або…
Але думка вже засіла.
І це було саме те, чого хотіла Софі.
Бо фото зробила не вона.
Вона просто попросила ту саму дівчину «трошки підсвітити ситуацію» — невинне фото з тусовки, правильний ракурс, правильний момент.
І трохи правильних чуток, які вона розігнала по компанії.
Увечері Ліна не витримала.
— Денис, дивись.
Вона показала телефон.
Денис довго мовчав.
— Ну… виглядає підозріло.
— Підозріло? — Ліна нервово засміялась. — Ти серйозно? Це ж він!
— Я не кажу, що це правда. Я кажу, що це виглядає так, ніби він не такий уже й «страждаючий по тобі», як ти думаєш.
Оце і був удар.
Не прямий.
А в саму довіру.
Тим часом Макс уже горів.
Бо Софі «випадково» показала йому інший скрін.
— Ой, дивись, це ж Ліна з Денисом, так? — сказала вона максимально невинно. — Вони, здається, взагалі не паряться.
На екрані — ще одне фото.
Ліна сміється.
Денис поруч.
І виглядає так, ніби між ними реально щось більше, ніж «гра».
Макс стиснув щелепи.
— Вона хоче мене зачепити? — різко кинув він.
Софі знизала плечима:
— Або вона просто давно вже тебе відпустила.
І от ця фраза влучила.
Точно.
Глибоко.
Того ж вечора Макс нарешті написав Ліні.
«Ми можемо поговорити?»
Вона побачила повідомлення одразу.
І завмерла.
Пальці тремтіли.
Бо всередині вже було:
ревнощі + фото + сумнів + образа.
І все це змішалося в один клубок.
Вона відповіла не одразу.
А Софі тим часом дивилась на екран свого телефону й усміхалась.
— Ну давай, Максе…
— Тепер ти сам прийдеш у мою гру.
Бо головне правило інтриг просте:
спочатку змусити людину сумніватися…
а потім вона сама зруйнує те, що любить.
І десь між усім цим Денис тихо сказав Ліні:
— Слухай… а тобі не здається, що це вже не просто «гра на ревнощі»?
Ліна не відповіла.
Бо вперше за весь час їй теж стало страшно.
Не за план.
А за те, що між нею і Максом уже почало щось ламатися по-справжньому.
Вони зустрілися там, де завжди було їхнє місце.

Стара алея біля парку вже тонула в сутінках, ліхтарі один за одним спалахували жовтим світлом, а повітря пахло липами, теплим асфальтом і чимось таким, від чого всередині все стискалося — ніби зараз гряне гроза.

Ліна прийшла першою.

Серце билося так, ніби воно зараз вирветься з грудей.

— Ну і навіщо ти написав… — тихо сказала вона, навіть не повертаючись повністю.

Макс уже стояв позаду.

Стояла, обійнявши себе руками, і серце калатало так, ніби вирішило влаштувати їй окрему драму.