Глава 3

Наступного дня Ліна була готова ще за пів години до зустрічі.
— Ніколь, я пішла! — крикнула вона, поправляючи білу футболку й легкі джинсові шорти.
— Гарно відпочиньте. І телефон не забувай перевіряти!
— Добре!
За хвилину вона вже спускалася сходами.
Макс, як і обіцяв, чекав біля будинку.
— Ого... Ти сьогодні навіть не запізнився, — усміхнулася Ліна.
— Це ти просто занадто пунктуальна.
— Неправда.
— Правда.
Вони розсміялися.
— Ну що? Куди ми йдемо?
Макс хитро посміхнувся.
— Я ж казав — без спойлерів.
— Максеее...
— Терпи.
— Це жорстоко.
— Зате ефект буде вау.
Ліна театрально закотила очі.
— Добре, веди.
Вони сіли в метро.
— Серйозно? — здивувалася Ліна. — Ми їдемо аж кудись так далеко?
— Ага.
— Я вже маю десять теорій.
— І жодна не правильна.
— Побачимо.
Через пів години вони вийшли біля великого торговельно-розважального центру.
— Ми... в кіно? — припустила Ліна.
— Ні.
— Боулінг?
— Теж ні.
— Ну тоді здаюсь.
Макс усміхнувся й повів її на останній поверх.
Коли вони зайшли всередину, Ліна буквально завмерла.
Перед ними простягався величезний зал із десятками сучасних ігрових автоматів, неоновим підсвічуванням, VR-зонами, а трохи далі — траса для картингу.
— Ні... Це що, серйозно?
— Сюрприз.
Очі Ліни засяяли.
— Та це ж просто... ІМБА!
— Я знав, що тобі зайде.
— Максе, це найкращий сюрприз за все літо!
Вона мало не побігла до автоматів.
— Хто останній — той купує морозиво! — вигукнула вона.
— Ей! Це нечесно!
Макс кинувся за нею.
Наступні дві години вони сміялися так, що в обох уже боліли щоки.
Ліна програла йому в перегонах.
Потім несподівано виграла в баскетбольному автоматі.
А ще змусила Макса одягнути VR-окуляри.
— Якщо там зараз вилізе якийсь зомбі, я тебе зненавиджу!
— Та не панікуй.
За кілька секунд із навушників почувся гучний крик.
— ААА! ЛІНО!
Дівчина сміялася так голосно, що на них почали озиратися інші відвідувачі.
— Я це запишу собі на згадку!
— Видаляй негайно!
— Нізащо!
Пізніше вони сіли перепочити з молочними коктейлями.
— Знаєш... — сказала Ліна, помішуючи трубочкою напій. — Давно так не сміялася.
— Значить, місію виконано.
— Сто відсотків.
Вона подивилася на Макса.
— Дякую.
Він лише злегка усміхнувся.
— Не дякуй. Це тільки початок.
Ліна примружилася.
— У сенсі?
— У мене ще є багато місць у Києві, які ти не бачила.
— І ти всі плануєш мені показати?
— Якщо ти не проти.
— Я тільки за.
Макс відвів погляд, приховуючи усмішку.
Йому дедалі більше подобалося бачити Ліну такою — щирою, усміхненою, захопленою кожною дрібницею.
«Стоп...» — подумав він.
«Це вже якось... занадто.»
Він швидко зробив ковток коктейлю, ніби намагався прогнати ці думки.
У цей самий момент його телефон коротко засвітився.
Софі 
На екрані з'явилося нове фото з Монако: розкішна яхта, сонцезахисні окуляри й підпис:
"Тут просто казка. Шкода, що тебе немає поруч."
Макс кілька секунд дивився на повідомлення, але чомусь замість відповіді перевів погляд на Ліну, яка саме щиро сміялася з хлопчика, що намагався витягнути величезного плюшевого ведмедя з автомата.
Він ледь усміхнувся.
І вперше за останні кілька днів зрозумів, що найбільше йому зараз хочеться бути саме тут. Поруч із Ліною.
Але цієї думки він не озвучив навіть самому собі.
Минув ще тиждень.
І найдивніше було навіть не те, що вони майже щодня бачилися.
Найдивніше — що вони вже не могли заснути, не побажавши одне одному доброї ночі.
Телефон Ліни завібрував.
Макс 
Макс: Є питання.
Ліна: Страшно вже 
Макс: Тільки чесно.
Ліна: Ну?
Макс: Ти взагалі колись мовчиш?
Ліна голосно засміялася.
Ліна: Тобі не подобається?
Макс: Навпаки...
Повідомлення зникло.
«Макс друкує...»
«Макс друкує...»
І раптом...
Макс: Та нічого.
Ліна звузила очі.
— Ага... Брехун.
Вона швидко надрукувала:
Ліна: Ти щось хотів написати й стер
Відповідь прийшла майже одразу.
Макс: Не придумуй.
Ліна: Попався 
Макс: Ти небезпечна.
Ліна: Я знаю 
Вона відклала телефон із посмішкою.
Макс справді щось хотів написати.
І вона була майже впевнена, що знає — що саме.
Наступного дня вони домовилися зустрітися біля невеликої кав'ярні.
Макс прийшов першим.
Ліна підійшла за кілька хвилин.
— Ну привіт.
— Привіт.
Вони одночасно простягнули руки, щоб привітатися.
Їхні пальці випадково торкнулися.
Обоє різко прибрали руки.
— Ой...
— Це було максимально крінжово, — засміялася Ліна.
— Зате смішно.
— Не виправдовуйся.
Макс усміхнувся.
— Добре... не буду.
Вони взяли холодні напої й просто пішли без конкретного маршруту.
— У мене є гра, — раптом сказала Ліна.
— Уже боюся.
— По черзі ставимо одне одному питання. Але відповідати треба чесно.
— Якщо не захочу?
— Значить, програв.
— Це шантаж.
— Саме так.
Макс розсміявся.
— Добре. Починай.
— Який був твій найбільш крінжовий момент у житті?
— О-о-о... Це жорстко.
— Я чекаю.
— У сьомому класі я хотів красиво застрибнути через лавку...
— І?
— Лавка перемогла.
Ліна мало не облилася кавою від сміху.
— Ні, ну це легендарно!
— Тепер твоя черга.
Вона задумалася.
— Добре... Чого ти найбільше боїшся?
Макс не відповів одразу.
— Якщо чесно...
Він на секунду став серйозним.
— Боюся втратити людей, які стали важливими.
Ліна перестала усміхатися.
— Це вже не схоже на жарт.
— Бо це не жарт.
На кілька секунд між ними запала тиша.
Ліна відчула дивне тепло всередині.
Вона вперше побачила Макса не лише веселим хлопцем, який постійно жартує.
А справжнім.
Коли вони вже поверталися, несподівано почався літній дощ.
— Та ні! Серйозно? — вигукнула Ліна.
— Біжимо!
Вони засміялися й кинулися під найближчий навіс.
Обоє були мокрі.
Ліна дивилася на своє волосся.
— Ну все... Я тепер схожа на домовика.
— Неправда.
— Правда.ж
— Неправда.
— Максе...
— Тобі дуже пасує.
Вона підняла очі.
Він сказав це зовсім без усмішки.
Просто... щиро.
На мить увесь шум дощу ніби зник.
— Ти зараз фліртуєш? — тихо запитала вона.
Макс усміхнувся кутиком губ.
— А якщо так?
Ліна зробила ще пів кроку ближче.
— Тоді це вже небезпечно.
— Для кого?
— Для нас обох...
Вони дивилися одне одному в очі кілька довгих секунд.
Макс дуже обережно прибрав мокре пасмо волосся з її обличчя.
— Можна?
Ліна лише ледь помітно кивнула.
Цього разу їхній поцілунок був не випадковим.
Легкий.
Невпевнений.
Короткий.
Але саме після нього обоє зрозуміли, що повернутися до звичайної дружби вже навряд чи зможуть.
І саме в цю мить телефон Макса завібрував.
На екрані знову висвітилося:
Софі 
Макс мовчки подивився на екран.
Потім перевів погляд на Ліну.
І вперше за все літо не натиснув кнопку «Відповісти».
Ліна нічого не запитала.
Але чомусь саме ця мовчанка сказала їй значно більше, ніж будь-які слова.