Епілог. Виноградне гроно

Книгарня "Полиця" повернулася на перший поверх будинку Сніжка 3 травня, через 13 місяців і 3 тижні після того, як будівельники вперше зайшли в під'їзд. На тиждень раніше за строк, записаний у договорі. Артем, який привіз ключі, сказав, що в компанії цей строк називали "строком вчительки" і боялися порушити більше, ніж будь-який інший.

Будинок ще стояв у лісах. Фасад реставрували останнім, і тепер він ховався за зеленою сіткою, крізь яку проступали червона цегла, вузькі високі вікна і балкон. Кронштейни повернули з Батурина ще взимку, але поки що без виноградного грона. Старий коваль сказав, що відлити гроно так, щоб воно не відрізнялося від решти, він зможе лише навесні, коли потеплішає і метал поводитиметься чесно.

Усередині все було готово. На першому поверсі, там, де колись купець Сніжко продавав сукно, тепер стояли полиці. Ті самі, пофарбовані в кольори осіннього листя, з відбитком долоні біля підлоги, який Назар заборонив робітникам зафарбовувати. Полиці не розділяли простір стіною. Вони просто стояли між книгарнею і рестораном, і крізь них було видно столики, білі скатертини і кухаря, що розкладав на тарілках свіжу зелень. Гості ресторану, чекаючи на замовлення, знімали з полиць книжки. Гості готелю спускалися вранці пити каву і брали з собою детективи.

Вивіска над входом лишилася та сама. "Полиця". Під літерами "Г. С.", які реставратори очистили від столітнього бруду, і тепер їх можна було розгледіти, не примружуючись.

А на полиці з поезією, між Шевченком і Ліною Костенко, лежав старий шевський молоток із дерев'яною ручкою, відполірованою до блиску.

Степан Петрович повернувся в підвал ще в лютому, бо підвал реставрували першим. Скляна стіна між його майстернею і винним погребом виявилась високою, від підлоги до склепіння, з тонкою металевою рамою, яку Назар спроєктував так, щоб вона нагадувала старі вітрини купецьких крамниць. Завіса була з грубого льону, кольору кави з молоком.

За перший місяць Степан Петрович закрив її лише двічі. Обидва рази, коли гості ресторану надто довго фотографували його руки. Решту часу завіса була відчинена. Виявилося, що старому шевцю подобається, коли на нього дивляться. Не як на мавпу в зоопарку, а як на майстра. Туристи з Києва, Львова, навіть з Варшави спускалися у винний погріб на дегустацію і стояли біля скла по пів години, дивлячись, як він прибиває підбори. Деякі потім приносили йому взуття. Він лагодив їм за тією самою ціною, що й чернігівцям. Так записано в договорі.

Одного разу пара з Кракова попросила сфотографуватися з ним. Він погодився. Потім надів свій святковий піджак, той самий, у якому ходив на засідання ради, і сфотографувався ще раз, щоб "було гідно".

Лариса відкрила кабінет на Лісковиці і вже за пів року мала більше пацієнтів, ніж у будинку Сніжка. Але щосуботи вона приводила 2 своїх дітей у "Полицю" на шахи. Молодший, 8-річний Максим, уперто програвав Іллі Марковичу по 3 партії поспіль і після кожної казав: "Наступного разу я вас поб'ю". Ілля Маркович кожного разу відповідав: "Обов'язково. Але не сьогодні".

Дем'ян розписав стіни всіх 12 номерів готелю. У кожному номері був свій будинок старого Чернігова. Катерининська церква. Троїцький монастир. Спасо-Преображенський собор. Дерев'яний будинок, який згорів за 2 квартали звідси за тиждень до засідання ради, намальований по пам'яті, з кожним різьбленим наличником. А в номері на горищі, під самими дубовими балками, він намалював сам будинок Сніжка. З балконом, кронштейнами, виноградним гроном і літерами над дверима.

Кирило, який колись казав "пофіг", побачив цей розпис, довго мовчав, а наступного тижня прийшов у студію і попросив Дем'яна набити йому будинок Сніжка на передпліччі. Дем'ян набив. Кирило тепер показує його всім клієнтам і розповідає історію будинку краще за будь-якого екскурсовода.

Мирослава зі "Старого Чернігова" двічі за рік приводила до будинку Сніжка делегації активістів з інших міст. Показувала підвал зі швецем за склом, книгарню серед ресторанних столиків, розписи в номерах. І кожного разу казала: "Ось як можна. Не знищити і не заморозити. А оживити". Про свій плакат "Місто не продається" вона більше не згадувала. Але, кажуть, зберігала його вдома, на всяк випадок.

Юрченко отримав грант. Максимальний. Банк не відкликав кредит. Готель відкрився в червні, ресторан на місяць пізніше, і за перше літо заповненість номерів перевищила ту, що він обіцяв інвесторам. У презентації для нових інвесторів, яку він тепер показував у Києві, перша сторінка називалась "Живий будинок". На фото був Степан Петрович за склом, з молотком у руці. Юрченко жодного разу не приїхав у Чернігів без того, щоб зайти в "Полицю" і купити книжку. Зазвичай про бізнес. Одного разу, на подив Ярини, купив збірку віршів.

Назар відкрив своє бюро на тій самій вулиці біля Валу, у маленькому приміщенні над аптекою. За рік він узяв ще 3 старі будинки, які власники збиралися зносити. Для 2 із них уже знайшов інвесторів, які погодились на реставрацію. З третім поки що сварився.

Щовечора, закінчивши роботу, він спускався сходами і йшов 200 метрів вулицею до "Полиці". Сідав на низький табурет між полицями з дитячою літературою і чекав, поки Ярина закриє касу. Потім вони разом піднімались на горище, де тепер був найкращий номер готелю, але люк на технічну частину горища, під самими старими балками, Назар попросив залишити. Там, на ящику, під балкою з ініціалами купця, вони часто сиділи допізна.

Тріснуту балку замінили в першому місяці робіт. Дубом зі старої клуні в Седневі. Нову балку Назар ставив сам, разом із теслярами, і коли вона стала на місце, він дістав з кишені ніж і довго тримав його в руці. Потім вирізав на новій балці маленькі літери. Не свої. "Я. Б.".

Ярина побачила їх лише через місяць, коли вперше піднялась на горище після ремонту. Вона довго стояла, дивлячись на свіжо вирізані літери в світлому дереві, поруч зі старими, темними "Г. С.".

"Навіщо?" - спитала вона.