Розділ 8. Пат

Пропозицію орендарів Ярина надіслала компанії Юрченка у вівторок. Вона писала її 2 вечори, разом із Ларисою, і переписувала 5 разів, щоб кожне слово читалося однозначно. Орендарі погоджуються тимчасово звільнити приміщення на час реконструкції, щоб будівельники могли зайти вчасно. Компанія гарантує кожному орендарю повернення після завершення робіт на погоджених умовах. Шевська майстерня в підвалі. Стоматологічний кабінет на другому поверсі або компенсація переїзду і втраченого доходу. Тату-студія в більшому приміщенні або компенсація. Книгарня на першому поверсі. Оренда на час ремонту за рахунок компанії.

Відповідь прийшла в четвер. Від Артема, але підписана Юрченком.

Компанія дякує орендарям за конструктивну позицію щодо строків. Компанія готова оплатити тимчасове розміщення на час робіт. Проте компанія не може гарантувати повернення жодному з орендарів, крім книгарні, оскільки це суперечить концепції ресторанно-готельного комплексу, погодженій з інвесторами. Остаточна пропозиція: книгарня отримує половину площі першого поверху після реконструкції. Решта орендарів отримують збільшену компенсацію і звільняють приміщення до 1 березня. Якщо згоди не буде досягнуто до 1 березня, компанія звертається до суду з позовами про виселення. Переговори компанія вважає завершеними.

Ярина читала лист, стоячи за прилавком, і відчувала, як усе, що вона вибудовувала 2 місяці, повільно сповзає вниз, як сніг із даху після відлиги.

Це була та сама пропозиція, яку Юрченко давав їй по телефону. Половина площі книгарні, а решті виїжджати. Тільки тепер він пропонував її офіційно, в листі, який бачили всі.

Лариса прийшла до неї того ж вечора. Сіла на табурет між полицями з дитячою літературою і довго мовчала.

"Я підпишу", - сказала вона нарешті.

Ярина не відповіла. Вона чекала цього. Вона розуміла.

"Я не зраджую", - Лариса дивилась у підлогу. - "Я кажу вам. Як ми домовлялись. Правило перше: ніхто окремо, не повідомивши інших. Я повідомляю. Компенсацію збільшили. Вона тепер покриває переїзд обладнання і 3 місяці без прийому. Мені запропонували місце в приватній клініці на Лісковиці, поки я переоформлю ліцензію. Це мій мінімум, Ярино. Я його написала на аркуші тоді, в листопаді. Він виконаний".

"Я знаю".

"Мені 2 дітей годувати. Я не можу чекати до 1 березня, а потім ще рік судитися. Якщо до 1 березня не підпишу, компенсацію заберуть. А суд, ви самі рахували, це роки".

"Я знаю, Ларисо".

"Ви сердитеся?"

Ярина сіла поруч із нею, просто на підлогу, як сідали діти на недільних читаннях.

"Ні", - сказала вона. - "Ми домовлялись не про те, що всі лишаються. Ми домовлялись, що ніхто не підставляє іншого. Ви не підставляєте. Ваш мінімум виконаний. Ви мені сказали першою. Це і є правило".

Лариса довго дивилась на неї. Потім поклала голову їй на плече, як поклала б сестрі.

"А Степан Петрович?" - спитала вона тихо. - "Він же не піде".

"Не піде".

"І що буде?"

Ярина не знала.

Кирило і Дем'ян прийшли наступного дня. Кирило хотів підписати. Дем'ян не хотів. Вони посварилися просто в книгарні, при Ярині, вперше за весь час. Кирило кричав, що вони і так збиралися переїжджати, що компенсація хороша, що він не збирається роками судитися за будинок, який йому "пофіг". Дем'ян тихо сказав, що йому не "пофіг", і що якщо Кирило підпише, він піде зі студії сам.

Кирило замовк.

"Ти серйозно?"

"Серйозно".

Вони пішли, не домовившись. Ярина дивилась їм услід і думала, що пішакова ланка, яку вони вибудовували 2 місяці, тріщить не від ударів Юрченка. Вона тріщить зсередини. Від того, що кожен пішак, коли стає страшно, згадує, що в нього свій мінімум.

А Степан Петрович нікуди не ходив і нічого не казав. Він сидів у своєму підвалі і прибивав підбори. Тільки тепер, коли Ярина спускалась до нього зранку, вона помічала, що він прибиває їх повільніше, ніж раніше. І що руки в нього тремтять.

Назар подзвонив у суботу вранці. Ярина саме розставляла фігури, чекаючи Іллю Марковича.

"Він хоче, щоб я перемалював креслення", - сказав Назар без привітання. - "Прибрав з першого поверху все, крім ресторану і книжкової зони. Прибрав шевську майстерню з підвалу, там має бути лише винний погріб. І підписав новий комплект документації на раду до 15 березня".

"А ви?"

"Я сказав, що не підпишу проєкт, у якому 65-річного шевця, що пережив тут повінь, викидають, щоб поставити стелажі з вином".

У слухавці було тихо.

"І що він відповів?"

"Що тоді я звільнений. І що він найме іншого архітектора, який підпише все, що треба, за тиждень".

Ярина сіла на табурет. Шахова дошка розпливалась у неї перед очима.

"Назаре..."

"Я ще не звільнений", - сказав він. - "Він дав мені до понеділка. Каже, подумай. Я думаю. Але я знаю, що буде, якщо я піду. Новий архітектор не знатиме про тріснуту балку. Не знатиме про ініціали купця. Не повезе кронштейни в Батурин. Зробить усе швидко і дешево, як хоче Юрченко. А через 10 років дах почне просідати. Якщо я лишуся, я маю підписати проєкт, у якому немає Степана Петровича. Якщо піду, будинок дістанеться людині, якій байдуже".

Він помовчав.

"Я не знаю, що обрати, Ярино. Уперше в житті не знаю".

"Пат", - сказав Ілля Маркович, коли вона розповіла йому все. Лист Юрченка. Ларису. Кирила і Дем'яна. Назара, який має обрати до понеділка.

"Що?"

"Пат", - повторив він. Розставив на дошці кілька фігур. Білого короля в кутку. Чорного короля неподалік. Кілька чорних фігур навколо. - "Бачиш? Білий король не під шахом. Його ніхто не атакує. Але в нього немає жодного ходу. Куди не піде, скрізь потрапить під удар. А інших фігур у білих не лишилося. Це пат. Нічия. Ніхто не виграв. Гра просто закінчилась, бо ходити нікуди".

"Ми в паті?"

"Ви в паті. Юрченко не може поступитися, бо пообіцяв інвесторам концепцію і боїться банку. Ти не можеш поступитися, бо пообіцяла Степанові Петровичу, що ніхто не погодиться на угоду, яка перекреслює його мінімум. Архітектор не може ні піти, ні лишитися. Кожен хід веде до поразки. Тому ніхто не ходить. Всі стоять і чекають 1 березня".