Розділ 7. Чужа таємниця

Перші переговори з компанією Юрченка відбулися через тиждень після засідання ради, у переговорній обласного управління охорони спадщини. Ольга Семенівна сама запропонувала приміщення. Сказала, що раз рада рекомендувала сторонам домовитися, то вона може принаймні забезпечити їм нейтральний стіл і чайник.

Юрченко не приїхав. Приїхав його юрист, той самий молодий чоловік у вузькому костюмі, з планшетом. Його звали Артем, і він говорив так, ніби читав текст із телесуфлера. Назар сидів поруч із ним, з текою креслень, і за всю зустріч сказав не більше 10 слів.

Від орендарів говорила Ярина. Решта сиділи поруч: Степан Петрович у тому самому святковому піджаку, Лариса з блокнотом, Кирило і Дем'ян.

Артем виклав пропозицію компанії рівно, без емоцій. Книгарня "Полиця" може лишитися на першому поверсі як "книжкова зона" в ресторані, на площі втричі меншій за нинішню, за ринковою ставкою. Стоматологічний кабінет не вписується в концепцію бутик-готелю і має виїхати, компанія готова збільшити компенсацію на 20%. Тату-студія теж не вписується, компенсація та сама, що й у конверті, але без пункту про конфіденційність. Підвал відводиться під винний погріб, це невід'ємна частина ресторанної концепції. Шевській майстерні компанія може запропонувати компенсацію і допомогу в пошуку нового приміщення.

Ярина слухала і рахувала. Книгарня отримує третину площі за ринкову ставку. Решта виїжджає. Вона дивилась на Степана Петровича, який сидів нерухомо, опустивши голову, і розуміла, що це не пропозиція. Це те саме, що було в конвертах, тільки гарніше загорнуте.

"Ми просили розглянути збереження історичних функцій будинку", - сказала вона. - "Усіх. Рада рекомендувала те саме".

"Рада рекомендувала розглянути можливість", - поправив Артем. - "Компанія розглянула. Ось результат".

"А шевська майстерня в підвалі хіба не історична функція? 40 років".

"Винний погріб в історичному підвалі 19 століття це теж історична функція", - сказав Артем і вперше за зустріч посміхнувся. - "Навіть історичніша. Купці 19 століття тримали вино в підвалах".

Кирило пирхнув. Степан Петрович ще нижче опустив голову.

Назар за весь цей час не підвів очей від теки.

Він наздогнав Ярину на вулиці, коли всі розійшлися. Був уже вечір, сутеніло, і над Валом спалахнули ліхтарі.

"Можна вас провести?" - спитав він.

Вона кивнула. Вони пішли вздовж Валу, повз старі гармати на лафетах, повз Спасо-Преображенський собор, повз лавки, де вдень сиділи пенсіонери з газетами, а зараз не було нікого. Над Десною внизу висів туман.

Назар довго мовчав. Потім сказав:

"Вибачте за Артема. І за цю пропозицію. Я просив Юрченка дати більше. Він відмовив".

"Ви не винні".

"Винен. Я архітектор проєкту. Моє прізвище стоїть на кожному кресленні. Коли стоматологиня виїде, а в підвалі поставлять стелажі з вином, це буде і моє рішення теж".

Вони дійшли до краю Валу, звідки було видно заплаву Десни, і зупинились біля старої гармати. Назар сперся на холодний чавунний ствол і довго дивився в туман.

"Ярино", - сказав він нарешті. - "Я вам зараз скажу одну річ. Я не маю права її казати. Якщо Юрченко дізнається, він мене звільнить того самого дня і, мабуть, подасть до суду за розголошення. Але я вже 2 тижні не сплю через неї, і більше не можу носити сам".

Ярина відчула, як у неї холоне всередині. Вона не знала чому, але їй раптом захотілося сказати "не кажіть". Вона не сказала.

"У компанії проблеми з грошима", - сказав Назар тихо. - "Серйозні. Юрченко одночасно веде ще 2 проєкти в Києві, і обидва зависли. Реконструкцію будинку Сніжка він фінансує кредитом банку. А банк дав кредит під 2 умови. Перша: будівельні роботи мають початися не пізніше 1 квітня. Друга: на момент початку робіт об'єкт має бути вільним від орендарів і від судових спорів. Якщо хоча б одна умова не виконується, банк має право відкликати кредит. Без кредиту в Юрченка немає грошей на реконструкцію. Узагалі. Він зупинить проєкт. А потім, найімовірніше, продасть будинок. Хоч кому. Хоч тому, хто захоче його знести".

Ярина мовчала. Вона дивилась на Назара, на його профіль у жовтому світлі ліхтаря, на пальці, що стискали чавунний ствол гармати.

"Тому він так поспішав", - сказала вона нарешті. - "Тому дедлайн у п'ятницю. Тому конверти з пунктом про конфіденційність. Тому 1 березня і будівельники 15 березня".

"Тому".

"А тепер, після ради..."

"А тепер рада відклала погодження на місяць. Якщо погодження не буде до середини березня, будівельники не зайдуть до 1 квітня. А якщо орендарі не виїдуть і почнуться суди, банк відкличе кредит навіть з погодженням". Назар повернувся до неї. - "Ярино, ви зараз знаєте про Юрченка більше, ніж будь-хто в місті. Ви знаєте, що в нього немає часу і немає грошей на затяжну війну. Ви можете з цим зробити що завгодно. Можете розповісти іншим орендарям. Можете натиснути на нього на наступній зустрічі. Можете піти в банк. Можете розповісти Мирославі і журналістам. Він склав би всі свої вимоги за один день".

"Навіщо ви мені це розповіли?"

Назар довго мовчав.

"Бо я боюся за будинок", - сказав він нарешті. - "Якщо ви й далі стоятимете на своєму, а Юрченко на своєму, банк відкличе кредит. Проєкт зупиниться. Будинок залишиться з тріснутою балкою на горищі, без ремонту, у власника, в якого немає грошей. А я знаю, що буває з такими будинками. Я бачив на Подолі. І..."

Він замовк.

"І?"

"І бо я вам довіряю", - сказав він просто. - "Більше, ніж будь-кому в цьому проєкті. Навіть більше, ніж собі".

Ярина не пам'ятала, як дійшла додому. Вона сиділа на кухні до 3:00 ночі, як тоді, у перший вечір після листа, і дивилась на порожній аркуш.

Вона тримала в руках зброю. Найсильнішу зброю, яку можна було уявити. Вона знала, що Юрченко в пастці. Що в нього немає часу. Що кожен тиждень затримки наближає його до втрати кредиту. Що він погодиться майже на все, аби орендарі виїхали або підписали угоду до 1 квітня. Досить було на наступній зустрічі спокійно сказати: "Ми знаємо про умови вашого кредиту". І Артем з його телесуфлерним голосом заткнувся б на пів слові.