Розділ 6. Нічия

Оголошення з'явилося на сайті обласного управління охорони культурної спадщини в понеділок. Засідання науково-методичної ради щодо погодження проєкту реконструкції будинку Сніжка. Четвер, 15:00. Засідання відкрите. Представники громадськості можуть виступити з пропозиціями і зауваженнями, записавшись заздалегідь.

Ярина прочитала його тричі. Потім подзвонила Ользі Семенівні.

"Так, відкрите", - сказала та. - "Це нова практика. Щоб потім ніхто не казав, що ми погоджуємо проєкти за зачиненими дверима. Приходьте. Запишу вас першою, якщо хочете".

"Хочу".

"Тоді готуйтеся. Там буде Юрченко. І, наскільки я чула, журналісти".

Журналістів Ярина не кликала. Вони прийшли самі, бо в понеділок увечері в міській групі з'явився пост від громадської організації "Старий Чернігів". Ті самі активісти, які 2 роки тому намагалися врятувати старий дерев'яний будинок за 2 квартали звідси і не встигли, бо його спалили вночі за тиждень до засідання ради. Пост був короткий і злий: "Київський забудовник виганяє книгарню, шевця і лікарку з історичного будинку, щоб зробити ресторан для багатих туристів. Четвер, 15:00, засідання ради. Приходьте всі. Покажемо, що місто не продається".

До вечора під постом було 800 коментарів. Хтось запропонував пікет. Хтось запропонував принести плакати. Хтось написав, що знає журналістку з обласного телебачення.

А у вівторок уранці до "Полиці" прийшла голова "Старого Чернігова", Мирослава, енергійна жінка років 40 у зеленій куртці, з папкою під пахвою.

"Ви виступаєте першою", - сказала вона одразу, навіть не привітавшись. - "Ми вже все продумали. Ви розповідаєте про книгарню, про 6 років, про дітей, яким читаєте казки. Потім Степан Петрович про 40 років у підвалі. Можна, щоб він узяв із собою шевські інструменти, для картинки? Потім Лариса про пацієнтів. А потім я виступаю з вимогою відхилити проєкт і зобов'язати компанію зберегти історичних орендарів. Ми розіб'ємо Юрченка вщент. Телебачення вже погодилось знімати".

Вона поклала на прилавок аркуш.

"Ось тези вашого виступу. Ми підготували. Подивіться".

Ярина подивилась. Тези були написані гостро, влучно, з тими самими словами, які вона сама писала в чернетці в перший вечір після листа. "Київські хижаки". "Знищують історичний центр". "Для них це лише квадратні метри". "Місто не продається".

Вона відчула, як у ній піднімається та сама хвиля, що місяць тому. Тільки тепер хвиля була не зла, а піднесена. Уявіть: зала ради, камери, журналісти, вона виходить і говорить усе, що накипіло. Про розчинну каву і відбиток долоні на полиці. Про Степана Петровича з його "ХОЧ У КУТКУ". Про Ларису з кредитом за обладнання. Про нотаріуса, до якої ніхто не підписав. Про цейтнот. І Юрченко сидить у першому ряду, червоний, під камерами, і нічого не може відповісти.

Це було б прекрасно.

"Дякую", - сказала вона Мирославі. - "Я подивлюсь. Відповім завтра".

Ілля Маркович у середу не прийшов. Ярина прийшла до нього сама. Вона вперше була в нього вдома, у старій квартирі на третьому поверсі кам'яниці біля Катерининської церкви, де всі стіни були заставлені книжками, а на підвіконні стояла шахова дошка з незакінченою партією, яку він, як з'ясувалося, грав листуванням із другом із Хмельницького вже третій рік.

Вона показала йому тези Мирослави. Розповіла про телебачення, про 800 коментарів, про пікет. Розповіла, як уявляла собі червоного Юрченка під камерами.

Ілля Маркович слухав мовчки. Потім узяв тези, прочитав уважно, повільно, як колись читав її учнівські твори. Потім відклав.

"Добре написано", - сказав він. - "Гостро. Влучно. Ти, мабуть, зірвеш оплески".

"Але?"

"Але що буде після оплесків?"

Ярина задумалась.

"Рада відхилить проєкт? Або зобов'яже зберегти орендарів?"

"Можливо. А що зробить Юрченко?"

"Не знаю. Змириться?"

Ілля Маркович зняв окуляри і протер їх краєм светра.

"Ярино, уяви себе на його місці. Ти приїхав з Києва. Купив будинок. Пообіцяв інвесторам ресторан і готель. Показав їм гарну презентацію про "автентичну атмосферу". А тепер ти сидиш у залі, і тебе при камерах обласного телебачення називають хижаком, який знищує історичне місто. Твої інвестори ввечері побачать це в новинах. Твої конкуренти побачать. Твої майбутні партнери. Що ти зробиш?"

Ярина мовчала.

"Ти не зможеш відступити", - продовжив Ілля Маркович тихо. - "Навіть якщо захочеш. Бо якщо після такого виступу ти погодишся лишити орендарів, усі скажуть, що тебе зламала вчителька літератури з книгарні. Що тебе можна налякати пікетом. Твої інвестори вирішать, що ти слабкий. Наступного разу кожен активіст у кожному місті знатиме, як на тебе тиснути. Тобі доведеться воювати до кінця. Не за будинок. За своє обличчя".

"А що він може зробити?"

"Судитися з кожним орендарем окремо, роками. Оскаржити рішення ради в адміністративному суді. Або", - Ілля Маркович помовчав, - "зробити те, що роблять багато таких людей. Просто кинути будинок. Не реконструювати. Не ремонтувати. Замкнути і чекати. Рік, 2, 3. Поки дах не протече, поки балки не прогниють, поки будинок не стане аварійним. А потім отримати дозвіл на знесення, бо реставрувати вже нічого. Ти знаєш, скільки старих будинків у нашому місті загинули саме так? Не від ковша. Від того, що власника принизили, і він вирішив, що краще нехай усе згниє, ніж він поступиться".

Ярина згадала тріснуту балку на горищі. Іржаву скобу. Слова Назара: "Якщо не замінити в найближчі 2 роки, дах почне просідати".

"Але ж Мирослава, активісти, всі чекають, що я виступлю", - сказала вона. - "Я обіцяла. Якщо я вийду і скажу щось м'яке, вони вирішать, що я злякалась. Або що мене купили. Лариса вже раз подумала, що я граю на два фронти. Тепер подумає все місто".

Ілля Маркович усміхнувся.

"От бачиш. У тебе теж є обличчя. Тобі теж страшно відступити. Не перед Юрченком, а перед своїми. Ви з ним у тому самому становищі. Тільки ти поки що цього не помічаєш".