Розділ 5. Цейтнот

Геннадій Юрченко приїхав у Чернігів у понеділок, о 9:00 ранку, на великому білому позашляховику, який ледве вмістився на вузькій вулиці біля Валу. З машини вийшли троє. Сам Юрченко, міцний чоловік років 50, у темному пальті, з коротко стриженою сивиною і обличчям людини, яка звикла, що її чекають. Молодий юрист у вузькому костюмі, з планшетом. І жінка з валізкою на коліщатах, як згодом з'ясувалося, нотаріус.

Ярина бачила їх з вікна книгарні. Вона бачила, як Юрченко стоїть на тротуарі і дивиться на будинок, задерши голову, так, як дивляться не на історичну пам'ятку, а на актив, який треба оптимізувати. Бачила, як він показує юристові на балкон, з якого минулого тижня зняли кронштейни, і щось говорить, похитуючи головою.

Вона чекала, що він зайде до неї першою. Вона ж говорила від імені всіх. Так записано в аркуші з 4 підписами, який лежав у шухляді під прилавком.

Він не зайшов до неї першою. Він пішов у підвал, до Степана Петровича.

Про те, що відбувалося далі, Ярина дізнавалася протягом дня, шматками, як дізнаються про новини в маленькому місті: від одного, від іншого, пошепки, по телефону.

Юрченко пробув у підвалі у Степана Петровича пів години. Вийшов звідти задоволений. Потім піднявся на другий поверх до Лариси. Там пробув 40 хвилин. Потім зайшов у тату-студію. Там пробув 20. І лише після цього, о 11:30, коли Ярина вже встигла випити 3 чашки чаю і пройти від вікна до дверей і назад разів 50, він зайшов до "Полиці".

Він не привітався. Просто зайшов, оглянув полиці, пофарбовані в кольори осіннього листя, стелю, вікна, і сказав, не звертаючись ні до кого конкретно:

"4 метри 20. Добре. Для ресторану ідеально".

Потім він подивився на Ярину.

"Ви Бойчук?"

"Ярина Бойчук. Добрий день".

"Добрий". Він сів на низький табурет між полицями з дитячою літературою, і той жалібно скрипнув під ним. Юрист став біля дверей. Нотаріус лишилась на вулиці, біля машини. - "Буду говорити прямо, бо в мене мало часу. Ви отримали лист. Договір закінчується 28 лютого. Мені потрібно, щоб будинок був порожній до 1 березня, бо 15 березня заходять будівельники. Я розумію, що вам неприємно. Тому пропоную компенсацію".

Юрист простягнув їй конверт. Білий, з синім логотипом, такий самий, як той, що приніс перший лист.

Ярина не взяла.

"Що в конверті?"

"Угода про дострокове розірвання договору оренди. Ви звільняєте приміщення до 15 лютого, а я плачу вам компенсацію за переїзд. Сума там вказана. Дуже щедра, повірте. І одна невелика умова: конфіденційність. Ви не обговорюєте умови цієї угоди ні з ким. Зокрема, з іншими орендарями. Пропозиція діє до п'ятниці. Нотаріус приїде в п'ятницю о 14:00 і засвідчить підписи всіх, хто погодиться. Хто не погодиться, отримає нічого і виїде 1 березня, як і написано в листі".

Він підвівся.

"Решта вже отримали свої конверти", - додав він, уже біля дверей. - "Швець, здається, погодився. Стоматологиня теж думає. Хлопцям із тату сума сподобалася. Не будьте останньою, пані Бойчук. Останнім завжди дістається найменше".

Він вийшов. Юрист поклав конверт на прилавок і вийшов слідом.

Ярина стояла посеред книгарні і дивилась на конверт. Вона відчувала, як у неї тремтять руки. "Швець, здається, погодився". Степан Петрович, який написав великими друкованими літерами "ЗАЛИШИТИСЯ В ПІДВАЛІ. ХОЧ У КУТКУ". Який першим поставив підпис під правилом, що ніхто не підписує нічого окремо, не повідомивши інших.

Вона схопила телефон. Потім поклала. Потім знову схопила.

Потім згадала про 5.

Раз. Два. Три. Чотири. П'ять.

"Він сказав, що Степан Петрович погодився", - сказала вона вголос, у порожню книгарню. - "Він сказав. А я не перевіряла".

Вона вийшла з книгарні і спустилася в підвал.

Степан Петрович сидів за верстаком і прибивав підбор до жіночого чобота. Конверт лежав поруч, на полиці між банками з цвяхами, нерозпечатаний.

"Ви погодились?" - спитала Ярина з порога.

Степан Петрович підвів на неї очі і довго дивився, не розуміючи.

"На що?"

"Юрченко сказав, що ви погодились на його пропозицію".

Молоток завмер у повітрі. Потім повільно опустився на верстак.

"Я сказав йому, що подумаю", - сказав Степан Петрович. - "Я завжди так кажу, коли не хочу сваритися. Він питав, чи влаштовує мене сума. Я сказав, що сума хороша. Вона справді хороша, дитино. Я стільки за рік не заробляю. Але я не сказав, що погоджуюсь. Він спитав, де я буду працювати, якщо поїду. Я сказав, що не знаю. Він сказав: "Ну от і добре, значить, домовились". І пішов".

Він помовчав.

"А я ж не домовлявся. Я просто не вмію сперечатися".

Ярина дивилась на старого шевця, на його руки, почорнілі від воску, на нерозпечатаний конверт, і вперше за ранок видихнула.

"А ви конверт відкривали?"

"Ні. Навіщо? Я знаю, що там. Там гроші, за які треба піти звідси. А я не хочу звідси йти".

"Можна я подивлюсь?"

Степан Петрович кивнув. Ярина обережно розпечатала конверт. Угода на 2 сторінки. Сума компенсації справді була більшою, ніж шевська майстерня заробляла за рік. Звільнити приміщення до 15 лютого. Не пред'являти жодних претензій. І пункт 6, набраний таким самим шрифтом, як усе інше, так що його легко було пропустити: сторона зобов'язується не розголошувати умови угоди третім особам, зокрема іншим орендарям будинку, під загрозою повернення компенсації в подвійному розмірі.

"Він хоче, щоб ми не говорили одне з одним", - сказала Ярина тихо.

Степан Петрович не зрозумів. Вона пояснила. Він довго мовчав, потім узяв конверт і поклав його в шухляду верстака, під стос старих підметок.

"Я ж розписався під тим аркушем", - сказав він. - "Під вашим. Що ніхто окремо. Я пам'ятаю".

Лариса зустріла її на другому поверсі, біля дверей свого кабінету. Вона стояла з телефоном у руці, і на її обличчі було те саме, що Ярина бачила тиждень тому: холодна, зла підозра.