Розділ 4. Пішакова ланка

"Скільки в тебе фігур?" - спитав Ілля Маркович у суботу, коли Ярина розповіла йому про цифру оренди, вигадану Юрченком.

"Які фігури?"

"У цій партії. Скільки в тебе на дошці фігур, а скільки в нього?"

Ярина задумалась.

"У нього гроші. Юристи. Будинок. Архітектор, хоча архітектор, здається, не зовсім його. Інвестори. Час. У мене..."

Вона замовкла.

"Ну?"

"У мене книгарня. І 8 тисяч книжок".

"Отже, в нього ферзь, 2 тури, 2 слони і кінь. А в тебе король і пішак".

"Приблизно так".

Ілля Маркович довго дивився на дошку, де стояла незакінчена партія. Потім показав пальцем на її пішаків, які стояли рівним рядом на другій горизонталі.

"Ти забула рахувати ось цих".

"Пішаків?"

"Степан Петрович у підвалі. Стоматологиня на другому поверсі. Двоє хлопців із тату-студії. Вони теж отримали листи. Вони теж на твоєму боці дошки. Ти досі грала сама, як ніби вони не існують".

"Але вони нічого не можуть. Степан Петрович лагодить черевики. Лариса вже написала в групу, і їй тепер погрожують позовом. А хлопцям із тату все одно, вони казали, що давно хотіли переїхати".

"Пішак сам по собі найслабша фігура на дошці", - погодився Ілля Маркович. - "Його може з'їсти будь-хто. Але знаєш, що буває, коли пішаки стоять поруч, по діагоналі, один прикриваючи іншого?"

Він переставив кількох її пішаків так, що вони вишикувались навскіс, сходинками.

"Це називається пішакова ланка. Кожен пішак захищає сусіда. Щоб зламати таку ланку, суперникові треба пожертвувати фігурою. Іноді навіть ферзем. Слабкі поодинці, разом вони тримають пів дошки".

Ярина дивилась на пішаків, вишикуваних сходинками.

"Але вони всі хочуть різного", - сказала вона. - "Як я їх об'єднаю, якщо Степан Петрович хоче лишитися, Лариса хоче воювати, а хлопці хочуть грошей і поїхати?"

"Пішакам не треба хотіти одного і того самого", - сказав Ілля Маркович. - "Їм треба просто стояти поруч і не підставляти одне одного. А що кожен з них хоче, ти дізнаєшся так само, як дізналась, чого хоче архітектор. Спитай".

Зібрати всіх виявилось важче, ніж Ярина думала.

Степан Петрович погодився одразу. Він узагалі рідко від чогось відмовлявся, тільки сказав, що прийде після 19:00, коли віддасть останнє замовлення. Хлопці з тату-студії, Кирило і Дем'ян, погодились, але так, як погоджуються піти на батьківські збори: "Ну, якщо недовго". А Лариса, стоматологиня з другого поверху, спершу відмовилась.

"Навіщо?" - сказала вона, коли Ярина піднялась до неї в кабінет у вівторок. Лариса стояла біля вікна у зеленому медичному костюмі, склавши руки на грудях, і дивилась на Ярину так, ніби та прийшла продавати їй пилосос. - "Щоб ви знову розповідали нам, що треба домовлятися? Я вже бачила, як ви домовляєтесь. З архітектором. На горищі. О 22:00".

Ярина відчула, як холоне всередині.

"Звідки ви..."

"У мене вікно кабінету виходить у двір. Я затрималась, у мене була складна пацієнтка з флюсом. Бачила, як ви піднімались до люка з ліхтариком. А потім світло на горищі горіло ще годину". Лариса знизала плечима. - "Я не питаю, що ви там робили. Мене це не стосується. Але я не збираюсь сидіти на зборах, де хтось грає на два фронти".

"Я не граю на два фронти".

"Звісно".

Ярина стояла посеред кабінету і відчувала, як у ній піднімається знайома хвиля. Тиждень тому вона сама прочитала лише заголовок статті і вирішила, хто такий Назар. Тепер Лариса побачила ліхтарик на горищі і вирішила, хто така Ярина. Та сама пастка, тільки тепер з іншого боку.

Вона порахувала до 5.

"Ларисо", - сказала вона. - "Ви маєте повне право мені не довіряти. На вашому місці я б теж не довіряла. Тому я пропоную ось що. Приходьте в четвер. Послухайте. Якщо вам здасться, що я граю на два фронти, встаньте і підіть. Я не ображусь. А якщо не здасться, лишайтеся".

Лариса довго дивилась на неї.

"О 19:00?"

"О 19:30. Степан Петрович раніше не встигне".

"Добре", - сказала Лариса. - "Але я прийду, щоб подивитися. Не щоб погоджуватися".

У четвер о 19:30 у "Полиці" сиділо 5 людей, і Ярина вже за перші 10 хвилин зрозуміла, що Ілля Маркович помилився. Пішаки не хотіли ставати в ланку. Пішаки хотіли гризти одне одного.

Степан Петрович прийшов у робочому фартусі, з руками, почорнілими від шевського воску, і сів на табурет між полицями з дитячою літературою. Він мовчав і дивився у підлогу. Кирило і Дем'ян сіли на підвіконня, обидва в чорних футболках, обидва вкриті татуюваннями від зап'ясть до ліктів, і Кирило весь час дивився в телефон. Лариса сіла на єдиний стілець із спинкою, поклала ногу на ногу і склала руки.

Ярина заварила чай. Не розчинну каву, бо розчинна кава скінчилась ще у вівторок, коли вона пригощала нею Назара. Хоча, чесно кажучи, на прилавку стояла невелика коробка, якої тиждень тому там не було. Коробка з зерновою кавою з київської обсмажувальні, з маленьким папірцем, приклеєним до кришки. На папірці було написано рівним архітекторським почерком: "Для гостей, які не просять". Ярина знайшла коробку біля дверей книгарні в понеділок уранці і досі не відкрила. Вона сама не знала чому.

Лариса помітила коробку. Помітила папірець. Прочитала його. Подивилась на Ярину. Нічого не сказала.

"Отже", - почала Ярина. - "Ми всі отримали однакові листи..."

"Ми отримали однакові листи", - перебила Лариса. - "Але проблеми в нас різні. Я, наприклад, отримала не тільки лист про оренду. Я ще отримала лист від юристів Юрченка. Позов про захист ділової репутації. Через мій пост у групі. Вимагають спростування і компенсацію. Ви такого не отримували?"

Ярина мовчала.

"От", - сказала Лариса. - "А знаєте чому? Бо я одна з усіх сказала вголос, що відбувається. А ви всі мовчали. Ви, Ярино, мовчали. Степан Петрович мовчав. Хлопці взагалі, здається, не помітили, що їх виганяють".

"Помітили", - сказав Кирило, не відриваючи очей від телефону. - "Просто нам пофіг".