Розділ 2. Навіщо їм будинок

"Перш ніж іти до них, запиши, що ти хочеш дізнатися", - сказав Ілля Маркович у наступну суботу, коли Ярина розповіла, що збирається шукати зустрічі з девелопером. - "Не що ти хочеш сказати. Що ти хочеш дізнатися".

"А яка різниця?"

"Велика. Людина, яка йде казати, приходить із готовою промовою. Вона чекає, поки інший замовкне, щоб виголосити свою. Вона не чує нічого, крім пауз. А людина, яка йде дізнаватися, приходить із питаннями. Вона слухає. І часто чує те, чого інший не збирався казати".

Він дістав з кишені пальта маленьку записну книжку в клітинку, стару, з обтрьопаними кутами, і вирвав із неї аркуш.

"Пиши".

Ярина взяла ручку. Довго дивилась на аркуш.

"Я не знаю, що питати. Я хочу сказати їм, що вони не мають права виганяти людей, які тут 40 років..."

"Це ти хочеш сказати. А що ти хочеш дізнатися?"

Вона думала довго. Потім написала перше питання: "Навіщо їм порожній будинок?"

Ілля Маркович кивнув.

"Добре. Далі".

"Що саме вони будуватимуть?"

"Далі".

"Скільки це коштуватиме і скільки вони хочуть заробити?"

"Далі".

Ярина писала. Питання приходили повільно, і вона з подивом помічала, що кожне наступне менш злісне, ніж попереднє. "Чого вони бояться?" "Що їм заважає?" "Хто вирішує, а хто лише виконує?" Останнє питання вона написала вже зовсім невпевнено, бо не знала, чи має право його ставити: "Чи можна інакше?"

Ілля Маркович прочитав аркуш і повернув їй.

"І ще одне правило", - сказав він. - "Коли тобі скажуть щось, від чого захочеться вибухнути, а тобі обов'язково скажуть, не відповідай одразу. Порахуй до 5. А потім спитай: "Що ви маєте на увазі?" Ця фраза врятувала більше переговорів, ніж усі юристи світу разом узяті".

Шукати зустрічі не довелося.

У понеділок уранці, коли Ярина відчиняла книгарню, у під'їзді будинку горіло світло, і з верхнього поверху долинав незнайомий звук: металеве клацання, ніби хтось розтягував і згортав рулетку. Вона піднялась сходами на другий поверх, повз двері стоматологічного кабінету, ще зачиненого, і побачила на майданчику чоловіка.

Він стояв на драбині під самою стелею і міряв рулеткою ліпний карниз, той самий, про який Ярина за 6 років навіть не замислювалась. На ньому була робоча куртка, заляпана вапном, і біла будівельна каска. На поясі висів ще один рулетковий метр, а з кишені стирчав блокнот.

Ярина чекала побачити київського девелопера в костюмі. Або юриста з папкою. Або хоча б менеджера з планшетом. Вона не чекала робітника на драбині.

"Вибачте", - сказала вона. - "Ви з компанії Юрченка?"

Чоловік подивився вниз. Йому було років 35, худорлявий, з темною щетиною і уважними сірими очима, у кутиках яких збиралися дрібні зморшки, як у людей, що багато дивляться на сонце.

"Так", - сказав він. - "Назар Кравець. Керівник проєкту реконструкції. А ви..."

"Ярина Бойчук. Книгарня "Полиця". Перший поверх".

Він помовчав, дивлячись на неї згори. Потім повільно спустився з драбини, зняв каску і тримав її в руках, як тримають капелюх, коли заходять у чужий дім.

"Ви отримали лист", - сказав він. Це було не питання.

"Отримала".

"Мені шкода".

"Вам шкода?"

Ярина відчула, як у ній піднімається знайома гаряча хвиля. Йому шкода. Він приїхав із Києва виганяти її з книгарні, стоїть на драбині з рулеткою, міряє карнизи для свого ресторану, і йому, бачте, шкода. Вона вже відкрила рот, щоб сказати все, що про це думає.

І згадала про 5.

Раз. Два. Три. Чотири. П'ять.

"Що ви маєте на увазі?" - спитала вона.

Назар здивовано подивився на неї. Він, мабуть, теж чекав вибуху.

"Я маю на увазі, що мені шкода, що це так", - сказав він повільно. - "Що ви 6 років тут працювали. Що швець у підвалі 40 років. Я знаю, що для вас це не просто приміщення. Але компанія купила будинок з конкретною метою, і ця мета не передбачає орендарів. Це не моє рішення. Я архітектор, не власник".

"Хто вирішує?"

"Геннадій Юрченко. Власник компанії".

"А ви виконуєте?"

Назар помовчав.

"Я відповідаю за те, щоб будинок вистояв після реконструкції. І щоб його реконструювали правильно".

Ярина подивилась на свій аркуш у кишені. Одне питання вже мало відповідь: "Хто вирішує, а хто лише виконує?" Вона не була певна, що відповідь така проста, як він сказав. Але запам'ятала, як він сказав "правильно". Так, ніби це слово важило для нього більше, ніж усі інші.

"Можна з вами поговорити?" - спитала вона. - "Не зараз, якщо ви зайняті. Коли вам зручно. Я хочу зрозуміти, що ви тут будуватимете".

Він подивився на неї уважніше.

"Зараз можна", - сказав він. - "Якщо у вас є кава".

Кава в книгарні була, розчинна, у банці, яку Ярина тримала для себе. Вона заварила 2 чашки в старих кухлях із зображенням сов, які їй подарували учні, коли вона йшла зі школи. Назар сів на низький табурет між полицями з дитячою літературою, того самого, на якому вона плакала тиждень тому, і з цікавістю озирався навколо.

"Ви самі фарбували полиці?" - спитав він.

"Сама. Як ви здогадались?"

"Колір нерівний. Видно, що фарбували пензлем, а не пульверизатором. І в кутку, біля підлоги, відбиток долоні". Він показав. Ярина подивилась і побачила. Вона 6 років не помічала цього відбитку. - "Мені подобається. Професійні маляри так ніколи не зроблять".

Ярина поставила перед ним кухоль із совою і сіла навпроти. Дістала з кишені аркуш із питаннями і розгорнула його на колінах так, щоб він не бачив.

"Навіщо вам порожній будинок?" - спитала вона.

Назар відпив кави, скривився, мабуть від розчинної, і поставив кухоль.

"Нам не потрібен порожній будинок", - сказав він. - "Нам потрібен прибутковий будинок. Порожній будинок це лише етап між тим, що є, і тим, що буде".

"А що буде?"

"На першому поверсі ресторан. Тут, де ваша книгарня, найкращі приміщення в будинку. Високі стелі, 4 метри 20. Великі вікна на вулицю. Колись тут була купецька крамниця, тому все розраховано на те, щоб приміщення було видно з вулиці. Ресторан тут дасть найбільший дохід з квадратного метра. На другому поверсі і на горищі бутик-готель на 12 номерів. У підвалі винний погріб".