Розділ 1. Лист

Поштарка Люда приходила в "Полицю" щовівторка о 10:30, і Ярина завжди знала, що вона принесе: рахунки за світло, каталоги видавництв і, якщо пощастить, листівку від якогось давнього покупця, що переїхав до іншого міста і досі пам'ятав про маленьку книгарню на тихій вулиці біля Валу.

Того вівторка Люда принесла рекомендований лист у білому конверті з синім логотипом. Вона поклала його на прилавок так обережно, ніби він міг вибухнути, і не пішла одразу, як завжди, а постояла, дивлячись то на конверт, то на Ярину.

"Степанові Петровичу теж такий приніс", - сказала вона нарешті. - "І стоматологині. І хлопцям із тату. Усім однаковий".

Вона пішла. Ярина довго дивилась на конверт. Логотип вона впізнала: київська девелоперська компанія "Юрченко Девелопмент", яка 2 місяці тому купила будинок у попереднього власника. Про продаж орендарям тоді повідомили коротким листом із новими банківськими реквізитами для оплати. Більше нічого. Ярина ще тоді подумала, що нічого доброго від київських девелоперів чекати не варто. Але подумала мимохідь, між розпакуванням коробки з новим перекладом Маркеса і дзвінком від постачальника, і забула.

Вона розрізала конверт ножем для паперу, яким зазвичай розрізала упаковку книжок.

Лист був на одну сторінку. Товариство з обмеженою відповідальністю "Юрченко Девелопмент" повідомляло, що договір оренди нежитлового приміщення, укладений з ФОП Бойчук Я. В., спливає 28 лютого і продовжений не буде. Будинок підлягає комплексній реконструкції з метою створення ресторанно-готельного комплексу. Орендарю пропонується звільнити приміщення до 1 березня. У разі бажання орендаря залишитися на період до початку робіт, орендодавець готовий розглянути укладення короткострокового договору на 3 місяці за ставкою, вказаною в додатку.

Ярина перегорнула аркуш. Додаток містив одну цифру. Вона була втричі більшою за ту, яку Ярина платила зараз.

Вона поклала лист на прилавок, акуратно, рівно, паралельно краю. Потім узяла його знову. Перечитала. Поклала знову.

Потім сіла на низький табурет між полицями з дитячою літературою, де сиділа, коли читала малюкам казки по неділях, закрила обличчя руками і заплакала.

Сльози тривали хвилин 10. Потім прийшов гнів.

Він прийшов раптово, як прорвана труба, і Ярина навіть здивувалась, що в ній стільки цього гніву. Вона все життя уникала конфліктів. У школі, коли вчителька математики несправедливо поставила їй двійку, вона мовчала. В університеті, коли однокурсниця привласнила її курсову, вона мовчала. У школі, де вона 5 років викладала літературу, коли завуч змушувала ставити завищені оцінки дітям потрібних батьків, вона мовчала рік, другий, третій, а потім просто написала заяву і пішла, так нічого й не сказавши. Вона пишалась тим, що вміє з усіма ладнати.

Тепер виявилось, що вся ця злість нікуди не зникала. Вона просто чекала.

Ярина підвелась, схопила телефон і почала писати. Спершу в міську групу в соцмережі, де було 40 тисяч учасників: "Київські забудовники знищують історичний центр Чернігова!" Стерла. Написала: "Київські хижаки виганяють книгарню, яка 6 років..." Стерла. Написала звернення до міського голови. Не дописала. Відкрила сайт суду і почала шукати, як подати позов. Потім сайт юридичної консультації, де обіцяли "захист орендарів від свавілля власників".

Потім вона подзвонила Степанові Петровичу в підвал.

"Бачили?"

"Бачив", - сказав Степан Петрович повільно, як говорив завжди, і в слухавці чувся стук молотка. Він ніколи не переставав працювати, навіть коли говорив по телефону. - "40 років я в цьому підвалі. Думав, тут і помру. А вони пишуть "звільнити до 1 березня". Як собаку з будки".

"Ми будемо судитися", - сказала Ярина. - "Усі разом. Я знайду адвоката. Ми їм покажемо".

Молоток замовк.

"Ярино, дитино", - сказав Степан Петрович. - "А гроші на адвоката в тебе є?"

Ярина відкрила рот. І закрила.

Ілля Маркович прийшов у суботу о 11:00, як приходив щосуботи вже 6 років. Він був у тому самому сірому капелюсі і пальті з вельветовим коміром, з тростиною, на яку спирався більше за звичкою, ніж за потребою. Йому було 74, він 30 років пропрацював директором школи, де колись викладала Ярина, і саме він, коли вона пішла зі школи, сказав їй: "Правильно. Ти не вчителька, Ярино. Ти людина, яка хоче, щоб читали. Це інше".

Він узяв із полиці новий детектив, заплатив, як завжди, готівкою і рівно без решти. Потім сів за маленький столик біля вікна, де вже стояла шахова дошка, і розставив фігури.

"Білими?" - спитав він.

"Не хочу грати", - сказала Ярина.

Ілля Маркович підвів на неї очі. Вона стояла біля прилавка, бліда, з червоними повіками, і тримала в руках той самий лист, уже пом'ятий від того, що вона 4 дні носила його в кишені.

"Сідай", - сказав він. - "Грати не обов'язково. Але сідай".

Вона сіла. Поклала лист на шахову дошку, просто на фігури. Ілля Маркович обережно витягнув його з-під білого короля, поправив окуляри і прочитав. Двічі. Потім поклав лист на край стола і довго мовчав.

"І що ти вирішила?" - спитав він нарешті.

"Судитися".

"На якій підставі?"

Ярина розгубилась. Вона 4 дні читала юридичні сайти і дещо запам'ятала.

"Переважне право. Орендар, який сумлінно виконував договір, має переважне право на продовження оренди. Я 6 років платила вчасно. Жодного разу не затримала".

"Добре", - кивнув Ілля Маркович. - "А якщо власник взагалі не збирається здавати приміщення в оренду? Якщо він збирається його реконструювати і робити там ресторан для себе? Твоє переважне право перед ким? Перед рестораном?"

Ярина мовчала. Вона не знала.

"Я не юрист", - сказав Ілля Маркович м'яко. - "Я не знаю, чи маєш ти шанс у суді. Можливо, маєш. Юрист скаже. Ти говорила з юристом?"

"Ходила на консультацію. У четвер".

"І що він сказав?"

"Що справа складна, але не безнадійна. Що процес може тривати рік, а може, й 2, з апеляцією. Що його послуги коштуватимуть..." Вона назвала суму. Ілля Маркович присвиснув. "І що весь цей час мені доведеться або платити нову ставку, щоб лишатися в приміщенні, або виїхати, поки йде суд. Бо договір 28 лютого закінчується, і власник має право не пустити мене після цієї дати".