Будинок збудував купець Гаврило Сніжко, який торгував сукном і мріяв, щоб його онуки жили в місті, а не над крамницею. Мрія здійснилася наполовину. Онуки справді жили в місті. Але над крамницею.
Будинок вийшов невеликий, на 2 поверхи, з червоної цегли, з вузькими високими вікнами і балконом на кованих кронштейнах, прикрашених чавунними виноградними гронами. Над входом купець наказав вибити в камені рік, коли заклали перший камінь, і свої ініціали. Рік з часом стерся. Ініціали лишились. "Г. С." досі можна розгледіти над дверима, якщо стати навпроти в сонячний день і примружитися.
На першому поверсі була крамниця сукна. На другому жила купецька родина: дружина, 3 доньки, сам купець і кіт, про якого в родинних спогадах збереглося більше історій, ніж про доньок.
Потім крамницю закрили, а купецьку родину переселили. Будинок поділили на кімнати, і в кожній кімнаті жила окрема сім'я, і всі сім'ї користувалися однією кухнею, одним коридором і одним краном у дворі. У ті роки в будинку жило 23 людини, і жодна з них не знала, що означають літери "Г. С." над дверима. Хтось думав, що це "Головна Служба". Хтось, що "Гуртожиток Сільськогосподарський". Одна старенька з другого поверху до кінця життя була переконана, що це означає "Господь Спасе", і щоранку, виходячи з дому, хрестилася на ці літери.
Потім сім'ї отримали квартири в нових районах, і будинок довго стояв порожній. Шибки повилітали. По балкону з кованими кронштейнами лазили хлопчаки. Чавунне виноградне гроно хтось відбив і, мабуть, здав на металобрухт.
Потім у підвал прийшов швець.
Це був молодий чоловік, Степан, 25 років, з валізкою інструментів і великими терплячими руками. Він домовився з кимось у міській раді, прибрав підвал, поставив верстак і повісив над входом табличку, написану від руки: "Ремонт взуття. Швидко і на совість". Табличка висить досі. Степан Петрович лагодить взуття в тому самому підвалі вже 40 років. Він пережив 3 власників будинку, 2 грошові реформи, 5 мерів і 1 повінь, коли вода в підвалі стояла по коліно, а він сидів на верстаку і прибивав підбори, бо замовлення треба було віддати вчасно.
Потім будинок купила приватна фірма, зробила косметичний ремонт і почала здавати приміщення в оренду. На другому поверсі з'явився стоматологічний кабінет. У бічному приміщенні тату-студія. А 6 років тому на першому поверсі, там, де колись купець Сніжко продавав сукно, відкрилася книгарня.
Книгарню відкрила молода жінка, яка за тиждень до того продала квартиру, успадковану від бабусі. Вона сама фарбувала полиці в кольори осіннього листя. Сама приносила книжки коробками з вокзалу. Сама повісила над входом вивіску, на якій було написано лише одне слово: "Полиця". Першого дня до книгарні прийшло 3 покупці. Одним із них був старий чоловік у капелюсі, який купив детектив Агати Крісті і спитав, чи грає власниця в шахи.
Вона не грала. Він пообіцяв навчити. Відтоді він приходив щосуботи.
Того осіннього вечора, коли почалася ця історія, у будинку горіло лише одне вікно. На першому поверсі, у книгарні, де молода жінка при настільній лампі розкладала нові надходження по полицях і не знала, що завтра зранку поштарка принесе їй лист.
А на горищі, куди ніхто з мешканців не піднімався вже багато років, повільно рухалася пляма світла від ліхтарика.
Чоловік із ліхтариком стояв серед старих дубових балок, укритих пилом більш ніж столітньої давності, і фотографував їх одну за одною. Він був у робочій куртці і будівельній касці, з рулеткою на поясі і блокнотом у кишені. Він довго стояв біля однієї балки, на якій хтось колись вирізав ножем 2 літери. "Г. С."
Він сфотографував і їх. Потім провів по них пальцем, стираючи пил, і тихо сказав у темряву:
"Тримайся, старий. Ще трохи".
Будинок нічого не відповів. Він чекав. За свої понад 130 років він навчився чекати краще за будь-кого.