Розділ 24

Зоряна чекала Дем'яна, забившись у куточку і тримаючи Радика на руках. Вона молилася, щоб він пошвидше прийшов, адже свічок немає і темрява навколо, а в темряві хто завгодно може бути. Та й ще посеред лісу... Світло від свічки якось дарувало надію на хоча б декілька точно безпечних метрів.

Коли в двері постукали, вона миттю кинулася до них.

— Дем'яне, це ти? — тихо прошепотіла вона, а навкруги — тиша. — Дем'яне? — повторила, та знову нічого.

Але все-таки наважилася відчинити. Якась нестабільна психіка: тільки-но трусилася, аж зуби цокотіли, а тут вже відкриває двері невідомо кому. Але, на щастя, у дверях таки був Дем'ян, який широко посміхався — аж лячно стало.

— Ти чого мовчиш, дурню? — штовхнула його в плече. 

— А ти чого відкриваєш? А якби це не я був? 

— Я й сама не знаю чого... Та не роби так більше, ти не уявляєш, як мені лячно було! 

— А що, смілива Зоряна боїться темряви? Хвхвхв... Ну то правильно, що боїшся. Темрява часто буває небезпечною, — сказав глузливим, лякаючим голосом. — Та ну тебе!

Дівчина закрила перед ним двері й пішла. Він же відчинив і схопив її за руку.

— Та чого ти, не сердься, я пожартував! Ходімо, дещо покажу. 

— Не піду, не хочу. 

— Ну будь ласка. 

— Але ж ти казав не виходити на вулицю! 

— Не хвилюйся, тобі зараз в хаті так само небезпечно, як і на вулиці.

 — Ото заспокоїв... Дякую тобі велике! 

— Та не хвилюйся, я завтра спробую зробити той хрест... якщо руки не попечу, хвхвхв, як горло від тої молитви.

 — Вперше чую, що святе пече. 

— Ну, дивлячись кому...

 — Хвхвх.

 — Чого смієшся?

 — Та згадала, як колись маленькою в церкву з бабусею ходила. Так там нашій сусідці, яка була, чесно кажучи, не найхорошішою людиною, бо постійно через грушу на межі сварилася і курей потруїла... Ну так їй так щось спекотно ставало під час проповіді! 

— Хвхвх, може, вона й не зовсім людина була? Ну так що, підеш за мною? 

— Ну гаразд, тільки не відходь від мене ні на крок!

 — Обіцяю, буду берегти тебе як зіницю ока.

Дем'ян повів Зореславу через гущавину недалеко від будинку, і вони вийшли на галявину. Тут добре проглядалося зоряне небо, і всі сузір'я були як на долоні.

— Отакої! Як тут гарно... 

— Бачиш? Це все твоє. 

— Прям-таки моє?

 — Так, ти ж Зоря, то твої сестри і брати. 

— Я приляжу тут трішечки. 

— Тільки ненадовго, щоб спину не простудила.

Дівчина лягла в траву, де з одного і з другого боку росли жовті маленькі квіти. Навпроти ліг Дем'ян, який дуже непристойно дивився на неї, повернувши голову вбік.

— Чого ти так дивишся? Аж у боку вже коле від твого погляду.

 — Я розглядаю зорі.

 — А, ну так, так... Я ж Зоряна. І все-таки? 

— Та ні, в твоїх очах зорі по-іншому виглядають.

 — У мене мурашки йдуть від твоїх слів, цить тобі робити такі компліменти! Це збиває з пантелику. Ти краще скажи, як там наша справа? 

— А, так, щодо цього. Я дещо знайшов у кущах, думаю, воно тобі знадобиться.

Хлопець витягнув щось із пояса.

— Сопілка! — дівчина аж піднялася, прокрутивши в руках знайомий інструмент. — Я вже й забула за неї. Батько тоді викинув її як покарання...

 — Це найменше, що я можу тобі зробити, — сказав він.

А проте не знав, наскільки це цінна для неї річ. Цю сопілку колись ще давно витесав бабусі її тато, якого вона страшенно любила, і вона передала це їй, а Зоряна так необачно її втратила.

— Повір, у твоєму стані тоді й голову можна було втратити. 

— Так, дякую тобі, це дуже цінно для мене. 

— Щодо іншого, то я облаштував гармидер у дворі і зробив як годиться, вийшло схоже на правду. 

— І за це дякую. 

— Мені ще не дякували за інсценування смерті. 

— Усе буває вперше.

Далі вони просто мовчали, насолоджуючись небом. Там Зореслава й заснула, та Дем'ян таки переніс її в будинок і був поряд аж до самого ранку. Як тільки сонце проступилося і вийшло на заміну місяцю, він зник у гущавині лісу.